43.

Рене березень 2026 р., Гетеборг (Швеція)

Як тільки ми повернулися з подорожі, Ерік повідомив, що йде в рейс на два місяці. Ми навіть не встигли обрати дату.

Яким же було моє здивування, коли наступного дня я отримала від нього повідомлення: Сходи у весільний салон та приміряй кілька суконь. Надішлеш фото — і я оберу.

Я покликала кілька подруг, і ми пішли у найкращий весільний салон нашого міста. Атмосфера захопила мене, і я просто втратила лік часу. Я приміряла, мабуть, більше десяти суконь, та коли побачила цей костюм, була просто захоплена ним.

Класичний брючний костюм, що ідеально сидів на моїй фігурі, з мереживними вставками та додатковою спідницею — баскою, що знімалася. У ньому я почувалася не просто комфортно. У ньому я була ідеальною. Не «занадто». 

Тканина вдало підкреслювала мій колір шкіри та волосся, бо мала такий ніжний відтінок збитого крему на торті.

Подруги лише схвально ахнули, коли я вийшла з примірочної. Вони зробили декілька фото, як і для попередніх суконь. І я вже не могла відвести погляду від цього фото. Здається, я вперше побачила себе такою.

Я вже збиралася оплатити свій вибір, коли згадала про прохання Еріка.

«Це лише формальність», — запевнила я себе, але разом із фото цього костюма відправила ще два знімки. Пишну традиційну сукню нареченої, що дуже мене повнила, та мереживну сукню на атласній підкладці, у якій неможливо було рухатися. Два моїх найбезглуздіших вибори.

Я не очікувала швидкої відповіді, тому вирішила попросити відкласти для мене костюм. Та відповідь прийшла за кілька хвилин: Мереживна. І туфлі мають бути на високому каблуці.

Я тримала телефон у руках, та всередині мене відбулася справжня сутичка. Звісно, я хотіла порадувати Еріка, але вже не уявляла нічого іншого на своєму весіллі, ніж цей костюм. 

А як щодо костюма? — я відправила ще одне повідомлення.

Це ж весілля, а не діловий обід. Я зайнятий, але тримай мене в курсі, — і смайлик з букетом квітів. Повідомлення прийшло майже миттєво.

— Тобі ж сподобався костюм? — запитала Магрете, коли я попросила запакувати мереживну сукню.

— Так, це не для весілля, а для після… — і ми удвох голосно засміялися на увесь салон.
Інші дівчата обступили мене з усіх сторін, і я сховала погляд у їхніх обіймах. Усі були розкуті від шампанського та цього марафону з переодяганням. Коли я виходила, мій погляд сковзнув по костюму. Я попрощалася з ним, та все ще вагалася.

За кілька днів Ерік прислав нові інструкції щодо квітів та оформлення ресторану, який він обрав.

«Мені пощастило, що він настільки заангажований у підготовку», — повторювала я собі знову і знову з кожним новим повідомленням. Але з кожним днем це «пощастило» звучало все менш переконливо. Він писав чітко, швидко, без зайвих емоцій.

Гостей не більше двадцяти. Тільки найближчі. Ніяких далеких родичів.
Торт — три яруси, мінімалістичний дизайн, без фігурок наречених.

Я відповідала: Добре, Зрозуміла, Зроблю, Так, як ти хочеш.

Іноді додавала смайлики — серця, квіти, кільця. Він відповідав одним словом: Ок.

Я намагалася не помічати, як швидко зникає радість від слова «весілля». Як воно перетворюється на список завдань. Як я починаю чекати його повідомлень не з трепетом, а з легким напруженням у грудях — чи сподобається йому те, що я вибрала цього разу.

«Навіщо ж марно псувати стільки квітів? А от квіти в горщиках можна було б подарувати гостям на пам’ять», — десь глибоко в мені прокинулася екоактивістка. Така ідея однозначно мала б сподобатися Еріку — він же моряк.

Ти достойна найкращого, — його повідомлення вибивали з-під моїх ніг увесь ґрунт. І ось замість ніжних гіацинтів у горщиках на столах важкі композиції з троянд та лілей.

Єдине, на чому ми обидва дійшли згоди, — це те, що варто провести церемонію в Розаріумі. Мені сподобалося це місце. Воно вже й справді стало нашим. А навесні це місце мало б виглядати просто ідеально. Церемонія під відкритим небом — місце, що розсуває всі рамки та знімає всі обмеження.

Я переписувалася також і з Мартою, щоб, коли ми приїдемо, все було ідеально. Вона постійно питала мене, що я хочу, як я уявляю своє весілля.

— Рене, ти впевнена, що хочеш саме так? — почула я її стурбований голос.

Я засумнівалася лише на мить:

— Ну так, і Еріку так подобається. Він усе вирішує, і мені не потрібно хвилюватися.

— А тобі не здається, що ти… зникаєш у цьому?

— Він повернеться через місяць, — сказала я тихо. — Тоді ми все обговоримо. Ми ж ще встигнемо внести якісь зміни?

— Так, звісно. Але нічого глобального… на кшталт нареченого, — я почула сміх Марти, ніби їй спав на думку кумедний жарт.

Вона вже поклала трубку, та я так і сиділа, тримаючи телефон біля вуха. Марта вміла жартувати, і мені подобалася її тонка самоіронія. У чомусь я навіть позаздрила їй у цей момент.

Бо мені останніми днями вже було не до жартів. Чим більше я заглиблювалася у планування, тим тривожнішим ставав мій сон. Тривожний, що постійно повторювався. І знову я бачила ту жінку, що одночасно була і не була мною. Я не просто перетворювалася на неї — я вже чітко не могла розділити: її це життя чи моє. Сни були не просто реалістичними — я відчувала її біль, прокидалася від нього.