42.

Фелікс березень 2026 р., Зангерхаузен

Я вже кілька днів намагався з цим розібратися: заяви, обшуки, страхові експертизи… Це займало весь мій час. А можливо, я просто уникав Марти, так само, як і Марта уникала мене.

Кабінет став моєю фортецею — або в’язницею, залежно від того, як подивитися. Папери на столі накопичувалися, як сніжна лавина в горах: акти, протоколи, оцінки експертів, листи від страхової компанії. Усе це виглядало серйозно, офіційно, але жоден рядок не наближав мене до відповіді. Я перечитував їх знову й знову, ніби сподівався, що десь між рядками з’явиться ім’я злодія або хоча б пояснення, чому я не помітив нічого.

Приватність гостей виключала будь-які камери спостереження. Та й взагалі у нас так не було заведено. Таке зухвальство просто не складалося в моїй голові. Хтось увійшов у наш дім, відкрив шафу, замінив безцінне на підробку — і пішов, ніби нічого не сталося. А ми навіть не почули кроків. Не помітили цього.

Звісно, каблучка була застрахована, але ж насправді гроші не мали великого значення. Ну для мене точно не мали. Страхова компанія вже надіслала формуляр на заповнення — сухі графи: «опис предмета», «приблизна вартість», «обставини втрати». Я дивився на ці клітинки й розумів, що жодна сума не замінить того, що зникло. Бо це не була просто річ. Це був ланцюжок — від Густава до мене, від Розалії до Марти, від минулого до нашого сьогодні. І тепер цей ланцюжок обірвався.

Ця каблучка уособлювала історію наших родин — не тільки моєї, а й Мартиної також. І ось вона зникла, загублена чи викрадена… Це дратувало, так само ніби мене змусили одягнути чужий одяг. І ніби є, і при цьому зовсім не пасує.

Ми не афішували, поводилися максимально тихо. І тепер, проходячи повз шафу, я бачив підробку на місці, де мала б бути найбільша сутність нашої родини — спадок, що дійсно мав вагу. Та мене дратувало не тільки це.

Каблучка була у нашій родині понад століття, я бачив креслення, що зробив сам Густав. Я мав би знати її як себе. Та насправді, як би Марта не сказала, я навіть не помітив підміни.

Каблучка лежала в шафі — фальшива, легка, ніби насміхалася. Я відчував це. Злість прийшла не одразу. Спочатку було просто порожньо — така порожнеча, коли розумієш, що щось важливе зникло, а ти навіть не помітив, коли саме. Потім прийшов гнів. Гарячий, короткий, як удар. Та я все ще не міг спрямувати його.

Ми зберігали річ, не знаючи її, та й насправді — і не знаючи Густава. О, як я в ньому помилився. Зробивши вибір, він усе життя непохитно слідував йому.

Я вивчив його листи, а також різні речі, що залишилися у родині після нього. Він провадив досить активне життя, залишався в суспільстві. Під час війни особисто не воював, але завжди намагався допомогти, долучитися до справ. Він двічі покладав усі свої зусилля, щоб відбудувати і не дати повністю винищити Розаріум. Він був діяльним.

Він перетворював свій біль, свою самотність, своє кохання на рушійну силу.

Та чи можна кохати вічно? Він кохав образ, мрію, що так і не стала реальністю. Це було легко і нестерпно водночас. Він застиг у моменті.

Я ж отримав можливість рухатися далі. Коли кожна твоя дія має наслідки. Коли кохання стає не просто гарним образом, а щоденною рутиною. Я часто подумки питав його, чи зберіг би він своє кохання, якби зумів відшукати Розалію та одружитися з нею. Чи з часом їхнє життя просто перетворилося б на буденність. Стало б такою самою підробкою, як і ця фальшива каблучка.

У цей момент моє життя також видавалося якоюсь штучною підробкою. І я шукав винного.

У собі — що допустив, що дозволив цьому статися. В інших — бо кожен з них міг виявитися злодієм. Я ходив коридорами готелю і буквально бачив, як люди, мій персонал, віджахуються від мене. Неначе грозова хмара, раптова злива, я дозволяв собі бути нестриманим. Голос ставав різким, відповіді — короткими, погляд — важким. Я бачив, як вони опускали очі, як швидко відходили вбік, як шепотіли за моїми дверима. І ненавидів себе за це ще більше. Бо Густав он втратив жінку, що кохав. Та це не перетворило його на монстра — навпаки, давало сили жити та рухатися вперед.

Та найбільше дісталося, мабуть, Марті. Я не мав злості до неї, не звинувачував її, не кричав, не показував свій біль та розчарування ситуацією. Але саме так вона бачила кожен мій крок, кожну мою дію. Неначе ця каблучка була важливішою за неї. Нібито саме вона тримала нас разом і з її зникненням щось могло змінитися.

Марта переховувалася від мене, постійно шукаючи нових і нових справ. Годинами гуляла з Розою або з головою пірнала у роботу. Ми не говорили, не обговорювали те, що трапилося, і це щодня робило відстань між нами більшою. Ніби разом із каблучкою зникло щось, що об’єднувало нас, надавало нам взаєморозуміння.

Марта взяла все на себе: провину, визнання, сором…

Вона могла мовчати. Могла б поставити цю копію назад, нічого не сказати — і я б, можливо, ніколи не дізнався. Вона могла б жити з цим одна — з провиною, зі страхом, з тим, що сама ж і причетна до крадіжки. Але вона вибрала сказати. І це було найважче, що вона могла зробити.

Я пишався нею і одночасно заздрив.

Бо Марта ненавидить бути слабкою. Ненавидить визнавати помилки. Особливо переді мною. Вона завжди тримала все під контролем — готель, Розу, гостей, справи. Це приваблювало мене і одночасно дратувало.