40.

Ерік лютий 2026 р., Зангерхаузен.

Це місто вже почало мені набридати. Я не люблю довго перебувати в одному місці. І я вже прагнув повернутися в море.

До того ж я думаю, я тут завершив усі справи.

Я вирушив на коротку пробіжку, та коли повернувся, вже однозначно знав, що хочу поїхати. Свіже повітря обпікало мої легені, та я розумів, що то лише малий процент вільності та свободи, які я завжди відчував на кораблі. Моє тіло чинило опір вітру, і це протистояння дуже бадьорило.

Та в місті, та й взагалі на суші, ніколи неможливо відчути цієї повної, безкрайньої свободи. Тут усе обмежене: стіни, розклади, розмови, очікування. Навіть сніг падає за якимось графіком — тихо, передбачувано, ніби хтось нагорі вирішив, що сьогодні досить. На морі такого немає. Там вітер не питає дозволу, а хвиля не просить вибачення. І я звик до цього — я сам став таким.

Рене все ще спала, коли я повернувся.

Каблучка лежала на столику біля ліжка. І зараз вона манила мене, мабуть, ще більше, ніж коли я побачив її вперше.

Цей крижаний холод, що обпікав. Вершина айсберга, що приховувала так багато пристрасті всередині себе. Я все це відчував, тільки-но дивився на неї. Ця річ пробуджувала в мені найдивніші почуття. Колись давно я також заховав усю свою пристрасть, усі почуття у кригу, вічну мерзлоту. Вона ніби була відображенням мене, моїм продовженням. Я дивився на прикрасу і бачив себе: зовні — холод, непроникність, а всередині — тиск, що може розірвати все на шматки, якщо дати йому хоч трохи волі.

Я взяв каблучку та повільно крутив її пальцями. Вона була холодною, як лід, але не обпікала — ні, тепер ні. Ідеально.

Я одягнув її знову Рене на палець і цим розбудив її.

Вона розплющила очі повільно, ніби не відразу зрозуміла, де вона. Потім побачила мою руку на своїй, каблучку, що блиснула в ранковому світлі.

— Еріку…?

— Нам уже час повертатися. Збирай речі. Я розберуся з рештою.

Вона сіла в ліжку, волосся впало на плечі важкими хвилями. Навіть після сну кожна прядка лягла в правильну спіраль, утворюючи гармонійну хвилю. Я стримав бажання оволодіти нею негайно.

— Так швидко?

— Так, — відповів я, уже повертаючись спиною.

Я знову спустився у вестибюль. Робітники наводили лад після вчорашньої вечірки: прибирали та розставляли меблі, збирали пелюстки троянд. Те, що вчора виглядало гарними декораціями, сьогодні перетворилося на мотлох, сміття. Ну як завжди, загалом. Романтика закінчується, коли гасне остання свічка. Залишається лише пил, запах воску й липкі плями від вина на скатертинах.

— Вітаю. — Марта сама підійшла до мене. — Нам дуже приємно, що ви вирішили вчора розділити з нами такий приємний момент.

Вона посміхалася тепло, але в очах була легка напруга. Я знав: їй не дуже комфортно в моїй присутності.

— Так, це було трохи спонтанно. Я взагалі-то ще не планував освідчуватися, та, побачивши у крамниці цю «вашу каблучку»… ну і ця атмосфера, яку ви створили.

Марта трохи зашарілася. Я добре знав, як зачепити і якими саме словами.

— А, ну так, рада, що вам сподобалось. А які плани на майбутнє? — говорячи, Марта повернулася до стійки та дістала кілька буклетів. — Може, і про весілля подбаєте?

— Ну, наразі нам уже час їхати, але я обов'язково все передам Рене. Хай планує.

— Ви вже їдете? Може, залишитеся на кілька днів?

— Ні, час уже повертатись. Ось тільки владнаємо всі справи. Рене вже пакує речі. Ми поспішаємо…

Я простягнув свою картку, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. Я планував виїхати якнайскоріше, тому вирішив не залишатися навіть на сніданок.

Марта взяла картку, але не відвела погляду.

— Ви впевнені? Рене здавалася… трохи розгубленою вчора ввечері.

Я посміхнувся.

— Вона завжди трохи розгублена, коли щаслива. Це її шарм.

Марта кивнула, ховаючи від мене свій погляд. Я повернувся до номера. Рене ще навіть не почала пакувати речі.

— Я думала, ми ще побудемо тут трохи.

Я дістав валізи та поклав їх на ліжко.

— Люба, нам же потрібно готуватися до весілля. До речі, якщо хочеш, можемо влаштувати його також тут. — і я кинув кілька брошур на саме дно валізи.

Вона подивилася на них, потім на мене. Очі були великі, трохи налякані. І повністю здивовані.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Вона кивнула, але не рушила з місця. Я пішов у душ, дозволяючи воді залишити всі турботи десь далеко. Коли я вийшов, Рене вже складала речі — повільно, механічно. Каблучка на її пальці блищала, знову привертаючи мою увагу.

У машині Рене майже одразу заснула. Її сон здавався не дуже спокійним. Хоча я ніколи не розумів, як можна спати в дорозі взагалі. А я вдивлявся в далечінь. Тиша і безкрайній обрій — ось що завжди мені було потрібно. І я не планував нічого змінювати. Дорога стелилася рівно, сніг лежав по обидва боки, як білі стіни. Я не відводив погляду від дороги.