39.

Марта лютий 2026 р., Зангерхаузен

Я тихо зачинила двері спальні, щоб не розбудити Розу. Сукня вже трохи пом’ялася від танців, волосся розтріпалося, а на пальцях ще відчувалася липкість від воску свічок і солодкість трояндового шоколаду, яким ми пригощали гостей. Ноги гули, але не від втоми — від того дивного переповнення, розуміння, що все вдалося.

— У тебе вийшло. Хто молодець — ти молодець, — майже пошепки промовила я до свого відображення у дзеркалі, що все ще не вірило, що це так. І навіть скривила гримасу.

У нашій кімнаті горіла лише маленька лампа біля ліжка — та з абстрактним глиняним абажуром, яку ми купили ще в перший рік. Така кумедна, ніби її зробила п’ятирічна дитина, перемішуючи весь пластилін, що знайшла.

А на ліжку, просто посередині ковдри, лежав ящик, перемотаний стрічкою з великим бантом збоку. Якби не цей бант, я, мабуть, точно злякалася. Бо сам по собі ящик виглядав дуже стрьомно. Дерев’яний, з напівобтесаних дощечок. Він чимось нагадував ящик, у який колись збирали яблука на зиму у селі.

Рефлекторно я поглянула на ліжечко Рози і при цьому все ще не підходила близько.  Я не переймалася безпекою, та навіть тут, іноді, деякі речі нагадували про війну.  

Я знала, що це подарунок від Фелікса, та наважитися відкрити було вище моїх сил. Я зволікала, ніби від того, що у цьому ящику, залежало моє майбутнє.

«Дурне, боязливе дівчисько, ну коли вже ти повіриш у реальність свого щастя», — відчитала я себе і сама ж відповіла: 

«Мабуть, ніколи…»

Я підійшла повільно, ніби боялася, що він зникне, якщо зроблю різкий рух. Сіла на край ліжка, не знімаючи сукні. Пальці самі потягнулися до краю ящика. Обережно стягнула бант і нарешті відчинила його.

І просто застигла. Бо там, обережно складені між стружкою, були фрагменти мого життя — речі, що були безцінними для мене.

Спираючись на спинку, стояв старий альбом з усіма моїми роботами, дизайнами та просто малюнками. Його підпирали кілька баночок з аквареллю. Моїх баночок, що колись купив мені батько. Кришечки пожовкли, деякі кольори висохли до каменю, але я впізнала їх одразу — по маленькій тріщині на синій, по тому, як ультрамарин завжди здавався мені найглибшим кольором у світі. Поруч — пензлі. Один із них обмотаний ізолентою на ручці. Поломаний та з ідеальним ворсом.

А ще — зошит. Мій дитячий зошит у клітинку. На першій сторінці — мій дев’ятирічний почерк: Марта, 9 років. Це буде моя книга пригод. Кілька малюнків та коротких віршів. Графічна замальовка бабчиної хати. Під малюнком — два слова: Мій дім. Далі — порожні аркуші. Мій палець провів по напису, ніби відтворюючи його знову.

Руки трусилися, коли я діставала кожну з цих речей. Ще одна банка з густою рідиною бурштинового кольору. Навіть не відкриваючи її, я вже відчула найкращий аромат у світі — домашній мед, зібраний з різнотрав’я та гречки. Ще металева коробка зі смаколиками дитинства.

По щоках уже текли сльози. За ними я ледве розрізняла предмети, що діставала з ящика. 

Мій улюблений ведмедик, затертий майже до дір.

На самому дні, обережно складений у кілька разів, лежав прапор — той самий, що батьки привезли з Майдану. Я приклала його до обличчя, вдихаючи аромат — здається, на ньому і досі відчувалася гар палених шин.

Я дихала нею, своєю землею, своїм домом. І це був найкращий аромат у цей момент.

Я навіть не помітила, як до кімнати зайшов Фелікс. Усе ліжко було у стружці й речах, яких я торкалася та цілувала. Він не сказав ні слова, лише обійняв мене, приглушуючи мою легку істерику.

«І коли я стала такою сентиментальною?»

Притримуючи мене однією рукою, він обережно склав усе назад до ящика. Емоції настільки поглинули мене, що я не могла навіть поворухнутися.

Фелікс допоміг мені роздягнутися, і кожен його дотик, поцілунок ніби промовляв: 

«Я тебе кохаю».

Але найбільше промовляв цей ящик — найголосніше. Замість тисячі «кохаю» він кричав: «Я тебе бачу, я тебе знаю». 

Він подарував мені часточку мене.

Я почервоніла, бо моїм подарунком Феліксу були лише запонки власного дизайну. Коробочка з ними лежала у шухляді біля ліжка.

Остаточно розмазавши всю косметику, я дістала коробочку і мовчки простягла її Феліксу.

— Це щось неймовірне, — я прочитала щире захоплення в його погляді.

— Як? — мій погляд повернувся до ящика.

— Ну, твоя тітка трохи допомогла.

Більше ми у той вечір не говорили. Слова були нам не потрібні.