38.

Рене, лютий 2026 р., Зангерхаузен

Я отямилась, мабуть, лише коли ми опинилися у номері. Кілька разів мало не перечепилася за поділ сукні, і не впала лише тому, що Ерік міцно мене тримав за талію. Я випила лише два бокали вина, та в голові зараз був повний туман, що заважав зібрати всі свої думки докупи.

— Ну, ти могла б і швидше відповісти. Невже ти цього не хочеш? — сказав Ерік, щойно зачинивши двері до номера.

Він уже розстібав мою сукню, коли думки потрохи почали прояснюватися.

«Мені освідчилися», — неначе барабанний бій, ця думка поступово дійшла до моєї свідомості. Момент, якого я прагнула майже все своє життя, нарешті трапився. Та я не могла усвідомити, що саме відчуваю в цей момент.

«А й справді, що я зараз відчуваю?»

Я намагалася пригадати, як сильно прагнула про все це. Коханий чоловік, весілля, родина та діти. Я прагнула цього понад усе, та з кожним роком, з кожними новими стосунками ці мрії ставали все більш нездійсненними. І щоразу я ніби відрізала від себе частинку цієї мрії.

«Гаразд, можна і без дітей», — переконувала я себе, коли хлопець, що мені подобався, повідомив, що він дотримується "чайлдфрі".

— А навіщо взагалі одружуватися? Зараз усі у вільних стосунках, — говорив той, хто зник за два місяці. А я готова була чекати, та він так і не повернувся.

Ще у школі разом із подругами я створила свій весільний альбом. Там було все: варіанти сукні нареченої, букети, квіткові композиції, навіть обітниці у віршах класиків. Кольорові палітри майже на кожен сезон року, хоча найбільше я мріяла про літню церемонію на березі океану, десь у теплих краях.

Безліч вирізок із журналів, не дуже вдалих малюнків та лялькових суконь. Мій альбом розпирало від ідей. Та кожні стосунки вносили свої корективи, ніби видаляючи з нього непотрібні сторінки. І вже я самотужки відкинула все, про що так мріяла спочатку.

Мабуть, у певний момент я вирішила, що цього не станеться взагалі. І саме тому Ерік настільки приголомшив мене своєю пропозицією. Я навіть і не думала про шлюб із ним.

«Та я взагалі вже не думала про шлюб».

Я не пам’ятаю, чи дала відповідь, та, виходячи з того, як пристрасно поводився зараз Ерік, як торкався до мого тіла, моя відповідь була схвальною.

Та зараз я не відчувала буквально нічого.

Ерік був дуже пристрасний та напористий. І потрохи моє тіло почало реагувати на нього. Я закрила очі та спробувала очистити голову від думок. Віддатися відчуттям… Його руки були гарячими, впевненими, знайомими. Кожен дотик ніби намагався розбудити в мені щось, що раптом заснуло. Я чула його дихання — швидке, владне — і намагалася підлаштуватися під цей ритм, та його пристрасть мене збивала. Ніби я в один момент забула, як це — кохатися.

Всередині утворилася порожнеча — тиха, холодна, як сніг за вікном. Пустка на місці, де колись була мрія, що щойно здійснилась.

Коли він закінчив, то відкинувся на подушки, а я так і залишилась лежати, навіть не змінюючи пози. Голос Еріка долинув до мене ніби крізь товщу води:

— Я піду в рейс, а коли я повернуся, ми одружимось. У тебе буде багато часу, щоб усе організувати.

Більше він не сказав ні слова. Чи, може, я і не чула.

Я навіть не помітила, як заснула. Та на ранок я добре пам’ятала сон, що мені наснився, настільки він був реальним. А от вчорашній вечір, навпаки, видався мені якоюсь фантазією чи просто маренням.

Еріка не було поруч. Та обручка на пальці нагадала, що це і справді сталося. Вона неначе обпікала палець, і я зняла її.

Я охопила себе руками та, закривши очі, знову побачила ту жінку, що наснилася мені. Вона була напрочуд гарною, але дуже сумною. Простий самотканий одяг минулого століття вона носила так, ніби це була її найкраща сукня — з гордістю та пошаною. Час від часу розправляючи спідницю, коли готувала їсти за великим столом.

Вона наспівувала якусь мелодію, готуючи їжу та прибираючи помешкання. Голос її був тихий, але чистий — ніби пісня, яку співають лише для себе, щоб не забути мелодію, без слів. Пахло свіжим хлібом, димом від печі, сушеними травами, що висіли під стелею. Це була проста, проте затишна оселя. Однозначно жінка знала, як навести тут лад. Я відчувала тепло, що йшло від печі та від неї — справжнє, непоказне.

Коли вже майже стемніло, стрімко відчинилися двері, та до будинку повернувся чоловік. Він був стриманий та холодний у розмові.

— Дай їсти, жінко, та подай рушника, — єдине, що він сказав, як прийшов.

Молода пані навіть не звернула уваги на його тон, лише перестала наспівувати. Дістала їжу та накрила на стіл. Сама ж сіла біля печі, латаючи дитячий одяг. Її пальці рухалися швидко, точно — ніби голка була продовженням її думок. Вона не дивилася на чоловіка  та навіть не намагалася заговорити.

Він їв мовчки, також не дивлячись у її сторону. Він не буянив і не сварився, та саме його відстороненість… Його мовчання ранило її глибше, ніж будь-які слова.

Здається, потім я знову бачила цю жінку вже біля дитячих ліжечок. Вона розповідала їм казки та історії, і тоді я побачила, як можуть сяяти її очі — неначе в них жив дивний вогонь. Як магма, що плавиться. Вона жестикулювала, говорила різними голосами та навіть різними мовами. Влаштовувала справжнє театральне дійство. Діти сміялися, хапали її за руки, просили ще. У ті хвилини вона була жива повністю — не пристосована, не приглушена, а справжня.