36.

Ерік лютий 2026 р., Зангерхаузен 

Містечко виявилося досить типовим, навіть банальним. Усе настільки передбачувано та закономірно. Кілька старовинних вуличок, декілька напівзруйнованих соборів, парк троянд. Нічого, що могло б мене дійсно вразити. Рекламний буклет виглядав набагато привабливіше за оригінал. Так часто буває.

Я бачив безліч айсбергів — досить малих і нібито не загрозливих, та добре знав: саме такі — небезпечні. Але тут усе виявилося навпаки: гарна обгортка, за якою я не знайшов нічого, що змусило б мене здивуватися.

Хоча в готелі і справді щось було. Ледь вловиме відчуття накрило мене хвилею, як тільки я переступив поріг.

«Ну хоч не повний штиль».

Гарний інтер’єр, старовинний декор, родинний бізнес — та все це було лише видимим. Мене ж привабило щось, що було сховано від усіх на видноті.

Я захотів дізнатися більше, і, як випала нагода, я скористався нею. Господар готелю запросив нас на вечерю.

Рене довго обирала сукню, хоча я точно знав, що саме вона має одягнути.

— Одягни цю.

І атлас гарно ліг на її пишні форми, які вона все ще намагалася приховати.

«Моя дівчинка має бути гарно упакована».

Та протягом усієї вечері я ігнорував її. Навмисно. Мені сподобалося спостерігати, як її буквально розривають емоції. Особливо коли я спілкувався з господинею. Марта ж зовсім не реагувала на мої знаки уваги.

«Там однозначно не було що ловити».

Та я продовжував, бо мені було цікаво, хто ж із них не витримає першим.

Рене, яку я не помічаю увесь вечір, та пильно тримаю біля себе? Чи цей господар життя — Фелікс, що думав, що в його житті повний штиль? Він постійно спостерігав за нами, та не проявив жодної емоції — типовий німець. А от Марта не була схожа на німкеню, до того ж мала акцент. І навіть дозволяла собі трохи сарказму. Це була б цікава загадка, якби не Рене.

Та я маю все ж певний кодекс. І розбивати родину не збираюся.

Тому я зосередився на розмові й на тих речах, що показала мені Марта. Усі вони говорили про якусь «легенду», та я розумів, що то лише піар-хід для залучення нових клієнтів готелю.

Та коли вона показала мені каблучку, я відчув обпікаючий холод, що виходив від неї. Крижаний, справжній. І вогонь, повний пристрасті.

«Ось заради чого я приїхав сюди».

Я дозволив собі роздивлятися її довго, повільно, запам’ятовуючи кожен вигин, кожен міліметр. Холодне срібло і камінь, що ніс вогонь. Ніби боротьба льоду та полум’я. Саме те, що я шукав, навіть не знаючи цього. Металеві троянди, що стискали у своїх обіймах серце. Я вже бачив таке, коли лід стискає корабель, який сів на мілину. Повільно та безжально.

Я був збуджений від побаченого та від прагнення заволодіти нею. І вночі Рене отримала усю увагу, на яку заслужила. Та я думав про цей перстень.

Як тільки почало світати, я вже був на ногах. Я потребував свіжого повітря і довгої прогулянки.

Досить несвідомо я рушив до Розаріуму, про який усі так багато говорили. Парк узимку виглядав дуже жалюгідно. Кущі стояли, вкриті снігом та кригою. Ніби вічна мерзлота взяла це місце у свій полон. Крига перемогла, принаймні тут.

Але тут дихалося морозом та свободою, безкрайністю простору, і мені цього було досить. Я гуляв там кілька годин, та жар усередині мене не вщухав. Сніг хрустів під черевиками, як тонка крига під ногами на палубі. Кожен вдих морозив легені, але не гасив той внутрішній вогонь — навпаки, робив його гострішим. Я зупинявся біля засипаних снігом кущів, уявляючи, як навесні тут вибухнуть троянди, і як це буде схоже на те, що відбувається всередині мене: спокійна поверхня, а під нею — тиск, що може розірвати все на шматки.

Наостанок я зайшов до сувенірної крамниці, щоб купити якусь дрібничку для Рене. Ароматичні олії, парфуми, мило, посуд з оздобою, навіть садові подушки — усе чи було зроблено з троянд, чи мало на собі зображення цих квітів. Тут були навіть маленькі пляшечки лікеру з настоянки пелюсток троянд. 

«Ось де маркетинг узяв гору над природою».

Біля каси стояла стійка з ювелірними виробами. Сережки, браслети та каблучки. Я особливим чином придивився до каблучок: усі вони були варіаціями на тему, так би мовити. Чимось повторювали, але при цьому були зовсім іншими, і кожна — унікальна, виготовлена в одному екземплярі. Вони всі нагадували ту, головну каблучку, що я бачив учора. Та жодна з них не викликала в мене тих відчуттів, що оригінал.

Я вибрав ту, що здалася мені найбільш подібною, і попрямував до готелю. Зупинився на кілька хвилин біля шафи-вітрини й знову відчув цей крижаний холод від каблучки.

«Моя Рене заслуговує на оригінал. Ні — я заслуговую на оригінал».

Рене щойно прокинулася, та я навіть не дав їй встати з ліжка. Лягаючи в теплу постіль та насолоджуючись її тілом, я знову думав про холод, що мене так приваблював.

Її шкіра була гарячою, м’якою, поступливою — як завжди. Але в голові я бачив інше: тверде срібло, що обіймає бурштин, ніби не даючи йому вирватися. Повільне стискання. Невблаганне. Я тримав її зап’ястя сильніше, ніж потрібно, і шепотів їй на вухо слова, які вона хотіла чути. Та кожен дотик обпікав мене льодом, і я шаленів від цього ще дужче.