33.

Ерік грудень 2025 р., узбережжя Балтійського моря

Море і океан — ось справжня стихія чоловіка. Єдина дама, що здатна повністю підкорити його серце.

Я стояв на палубі корабля та вдивлявся у горизонт. Навкруги мене — самі лише айсберги та фйорди. Льодові скульптури — настільки прекрасні, наскільки й смертельно небезпечні. Їх неможливо приборкати чи підкорити. З ними не можна домовитися. І тому я віддаю їм усю свою шану і повагу.

Ця безжальна краса все ще відповідала мені взаємністю, дозволяючи безпечно подолати шлях моєму криголаму. У нас уже справжні стосунки з цією вічною мерзлотою. Мабуть, найдовші у моєму житті. Я не раз вгризався в неї, торуючи собі шлях. Та лише тоді, коли вона дозволяла.

Кожного разу, коли крига тріскалася під сталевим носом корабля, я відчував, ніби це вона сама відступає — не з поразки, а з примхи. Як справжня володарка життя, що вирішила дати тобі ще один шанс на життя, але й нагадати: наступного разу може й не бути.

Вітер безжально бив в обличчя, але я міцно стояв на ногах. Тепер уже міцно. Я знав правила цієї гри. Тут усе чесно: або ти сильний, або ні. Або витримаєш, або підеш на дно. Без істерик, без пояснень. Без другого шансу.

Я постійно відчував на губах її смак — солоний, холодний, владний. Жодна жінка не здатна тримати мене в такій напрузі, як ці глиби льоду. Більше вже ні. Жодна не змусить бути настільки уважним до кожного руху. Кожен шматок криги, що відривався й падав у воду з глухим гуркотом, — це її шепіт. Кожен раптовий туман, що ковтав горизонт, — її гра. І я ніколи не програю, бо вмію чекати. Вмію читати тріщини ще до того, як вони з’являються.

Рейс добіг кінця. Корабель потребував перепочинку і мінімального ремонту. Я теж. Кілька місяців на суші — це інший тип хвиль. Інше протистояння зі стихією нудьги й обмежень.

Ця робота приносить хороший заробіток. А коли я не працюю, моя справа проста — витрачати гроші. На гарні речі. На правильні місця. На те, що відповідало б моєму рівню. Я не потребую дорогих машин чи порожніх будинків. Мені потрібні відчуття. Момент, коли всередині щось клацає — і приходить тихе, але потужне усвідомлення:

— Так, ось воно. Я живий. Решта — шум.

Іноді цим «клацанням» стає погляд. Погляд, що затримується трохи довше, ніж слід. Погляд, у якому з’являється протистояння. Мені подобається цей момент: перша зустріч, знайомство, нові очікування і, звісно, виклик.

Коли вони ще думають, що це їхній вибір.

Та я нічого не забираю. Вони самі підходять ближче. Самі сміються з моїх жартів. Самі нахиляються, коли я говорю тихіше. Людям подобається відчувати, що їх бачать. Лише потрібно закинути наживку.

Я просто вмію дивитися. І слухати. Я бачу те, що сховане. Я ж умію оминати айсберги.

Достатньо кількох камінців — і в очах з’являється вдячність. Достатньо правильно підібраних слів — і вони вже переконані, що це щось особливе. Що саме з ними я інший.

Можливо, так і є. У кожній новій вершині я стаю трохи іншим...

Я люблю оточувати себе гарними речами. Я маю на це право.

«До біса, я заслужив це».

Мій погляд привернула ще одна дорогоцінна дрібничка. Вона сиділа в барі біля причалу і всім своїм виглядом сповіщала: їй потрібен хтось, хто впевнено тримає курс.
Вона навіть не знала, що вже дивиться на мене з очікуванням.

«Гарна рибалка».

Але справа не в здобичі. Найцікавіше — момент, коли вони починають боятися мене втратити. Коли в їхньому голосі з’являється напруження. Коли вони вже готові на більше, ніж планували спочатку.

Ось тоді  голос у моїй голові торжествує:

«Я знову це зробив».

І щоразу це доводить одне — я вартий. Я заслуговую, щоб мене любили, щоб мене обирали. Я можу дати їм взаємністю, якщо захочу.

А потім усе стає передбачуваним. Знову. І я втікаю туди, де напруга та відкриті води.

Вона стала моїм найкращим трофеєм за останній час — моя Рене. Не тому, що красива. Краси довкола вистачає. А тому, що вона довше трималася на відстані. Дивилася уважніше. Не поспішала. Оця недовіра в очах — для мене виклик. Мій особистий бар’єр, що так і прагне, щоб його здолали.

І мені стало цікаво. Зазвичай мені вистачає кількох місяців. Але з нею я ще не завершив. У ній є щось холодне, схоже на кригу. І це змушує мене бути точнішим. Чи перетвориться вона на ідеальну крижану скульптуру, чи просто зламається, розсиплеться на тисячу уламків?

Мабуть, тому я везу її до найкращого місця. Готель, що посідає першу сходинку в рейтингу старовинних готелів Європи. Я люблю перевіряти вершини особисто.

Подивимось, скільки часу їй знадобиться, щоб повністю мені довіритися. І подивимось, чи захочу я залишитися, коли це станеться.

Вона вже почала відчувати, що щось змінюється.

Я люблю, коли є опір. Коли є лід, який треба пробити. Коли є шанс, що цього разу крига не відступить — а зламає мене. 

Але прискіпливий голос у голові знову повертає до реальності: 

«Вона завжди відступає»

Поки що.