35.

Марта лютий 2026р., Зангерхаузен

Роза солодко спала у своєму ліжечку, і ми мали спуститися на пізню вечерю з новими гостями, що заселилися сьогодні до готелю.

Фелікс уже пішов, а я затрималася біля її ліжечка та споглядала її спокійний сон. Мабуть, найприємніша річ для кожної матері — бачити безтурботний сон своєї дитини. Момент, коли решта світу просто перестає існувати.

Я одягнула досить буденну сукню і була трохи стурбована, коли побачила, що наші гості були у повному параді. Це швидко привело мене до тями.

«Неначе зібралися на аудієнцію до королеви».

Я відчула дискомфорт, якого вже давно не відчувала. В одну мить зникла вся легкість і безтурботність майже сільського життя, за які я так полюбила це містечко.

«Я неначе опинилася на знімальному майданчику, де головна роль однозначно не моя».

Жінка, здається, Фелікс назвав її Рене, виглядала як справжня зірка, що зійшла з обкладинки глянцевого журналу. Однозначно натуральна блондинка, з такими милими ямочками на щоках. Як ексклюзивна лялька, яку я колись побачила в валютному магазині, коли батьки вперше взяли мене з собою до великого міста. Цікаво, що й погляд у неї точнісінько як у тієї ляльки. Рене трималася гордо і всіляко розправляла спину, ніби ось-ось хтось зробить фото, а вона на ньому має мати бездоганний вигляд. Її плаття — шовкове, кольору старого шампанського — ледь шелестіло при кожному русі, а на шиї поблискував тонкий ланцюжок з маленьким підвіском, що ловив світло і кидав крихітні зайчики по стінах.

А от чоловік чомусь нагадав мені пірата, тільки у костюмі. Мабуть, це через сережку у його вусі та хитрий погляд, що оцінював усе навкруги: меблі, картини і перш за все його супутницю. Та в іншому все в ньому мене відштовхувало. Оцей його костюм з розстібнутим гудзиком сорочки, постава, поведінка і особливо те, як він говорив і рухався.

«Однозначно не мій тип».

Мій погляд привернула уважність, з якою Фелікс спостерігав за цією парою. Вони вільно спілкувалися, натомість я розуміла лише загальну тему розмови. Фелікс знову розповідав нашу «легенду»:

— Він чекав на неї все життя і беріг своє серце як найдорогоціннішу коштовність. — Фелікс уже вкотре повторював цю фразу. І завжди, коли він це казав, його погляд шукав мене. Я зашарілася, неначе вперше почула ці слова. Знову. Та не поспішала виказувати свою присутність.

— Коштовності, кажете. Мені було б цікаво поглянути.

— Так, звісно, але думаю, моя дружина Марта зможе більш детально про це розповісти. Ось до речі й вона. — Фелікс підійшов і поклав свою долоню на мою талію.
Я мало не розсміялася, та приховала сміх за привітанням і посмішкою:

— Вітаю вас у готелі. Хочете побачити мить історії кохання, що застигла у часі?

«Вони як два півні на городі у тітки Мотрі», — підсвідомо мені не сподобалося, що Фелікс повторив деякі його рухи. — «Я обов’язково скажу йому про це, але пізніше».

— Так, звісно. Ми ж тут саме заради цієї коштовності. Кажуть, вона унікальна. Як і ви.— І цей тип уже переключив усю свою увагу на мене.

— Навіть не знаю, що з цих речей є найбільш коштовним. — Я підвела його до скляної шафи, що стала вівтарем кохання Розалії та Густава. 

— Особливо для мене дуже дорога от ця шкатулка. Бо вона зберігала у собі так багато пам’яті та любові. І це до того ж справжній витвір мистецтва. Чи не вважаєте? О, вибачте, я забула ваше ім’я.

— Ерік до ваших послуг. — І він спробував нахилитися та торкнутися моєї руки. Натомість зустрівся з шкатулкою у моїх руках.

«Невже ще хтось на таке ведеться».

— Так, річ варта виставки в музеї, — він навіть не приховав свого невдоволення. — Але мене цікавить історія цього персня.

— Скоріше каблучка, — виправила я і дістала бурштинову каблучку з ще однієї полиці.

— І так, вона унікальна, бо складається з двох частин, що ідеально допасовані одна до одної. Погляньте, як ці троянди огортають серце. Кожна пелюсточка та листок фіксують камінь, щоб він не випав. Цікаво те, що коли серце стало на своє місце між цих троянд, вийняти його вже неможливо. Але, мабуть, саме так і задумав ювелір.

Я навіть не помітила, як сама захопилася розповіддю про ювелірний виріб. Мій голос ставав тихішим, теплішим, ніби я розповідала казку маленькій Розі перед сном. Бурштин у приглушеному світлі здавався ще більш живим.

— О, а можна побачити її на вашому пальці? Звісно, щоб оцінити її у повній красі.

— Так, чому б і ні. — Я і сама іноді полюбляла одягати її, і в ці моменти мені здавалося, що Розалія поруч зі мною. Я одягнула її на ліву руку, оскільки на правій носила іншу обручку — ту, що подарував мені Фелікс.

Каблучка лягла на палець легко, ніби завжди там була. Тепло бурштину одразу передалося шкірі, і на мить мені здалося, що повітря в кімнаті стало густішим, солодшим, наче від запаху свіжих троянд, хоч за вікном усе ще лежав сніг.

— Це й справді щось неймовірне. Мабуть, з такою обручкою важко сказати «ні». А чому ж ви її не носите, невже вона вам особисто не подобається?

— Ми вирішили залишити її як пам’ять про кохання інших людей, що дорогі нашому серцю, і як символ їхньої історії. Наша ж історія зовсім інша, хоча і без цієї каблучки не обійшлося. Саме вона допомогла нам усвідомити наші почуття. — Я зняла її і лише на мить торкнулася бурштинового серця вустами, ніби цілуючи живу людину, та сховала її знову на полицю в оксамитову коробочку. Пальці ледь тремтіли — не від холоду, а від того дивного відчуття, ніби я щойно відпустила чиюсь руку.