34.

Фелікс лютий 2026р., Зангерхаузен

З початком лютого бронювань побільшало. Особливо іноземців, що хочуть особливим чином відсвяткувати свято, чи просто відволіктися від зими. Що правда, цьогоріч вона не поспішає закінчуватися.

За ці кілька років Марта зуміла створити цілу легенду навколо історії наших родин. Вона принесла саме ті деталі, яких не вистачало. Тепер про наш готель знали у всій Європі. І більшість вже приїжджали не лише заради Розаріуму, а саме в готель.

— Щоб відчути цю атмосферу, — як казала Марта.

Вона навіть створила певний монумент цьому коханню. Скляну шафу, де зберігалися листи, деякі старі фото, шкатулка і звісно бурштинова каблучка.

— Ну ось це місце тепер офіційно музей. — я зрозумів, що вона жартує, та все ж не зрозумів її жарту до кінця.

«Ну що ж поробиш, тепер була моя черга вчити її мову»

Я стояв і насолоджувався букетом троянд, що Марта щодня ставила до цієї шафи, навіть у найсильніші морози. Їхній солодкуватий, трохи восковий запах змішувався з холодним деревом старої шафи й ледь вловимим ароматом старого паперу від листів. Я наполіг щоб тут також були і її чудові ескізи.

Тепер вона часто малювала, і всі її роботи мені здавалися такими живими та емоційними. Це були не просто портрети, вона вміло переносила емоції людей на полотно. Інколи здавалося, що очі на її малюнках досі дихають, слідкують за тобою, коли ти відвертаєшся. І як правило, кожен гість нашого готелю вирушав додому не тільки з неперевершеними спогадами, а й з невеликим презентом — портретом.

«Чудовий сервіс, чи не так?»

Я стояв у вестибюлі, коли вони зайшли. Першою увійшла вона. Висока, з довгими світлими локонами, які падали на плечі важкими хвилями.

«Розкішна» — Саме таке слово спало мені на думку.

Типова шведка, яка могла б бути ким завгодно: акторкою, співачкою, жінкою, що веде яхту через Північне море. Вона посміхнулася — широко, але посмішка не дійшла очей. Очі були насторожені, ніби постійно перевіряла, чи не дивляться на неї занадто довго. Вії ледь тремтіли, коли вона швидко оглянула приміщення — від старовинної люстри до дерев’яної стійки, від мене до сходів, ніби шукала, де тут безпечніше місце.

«Я вже бачив таке, ось тут, так само у цьому вестибюлі»

Поруч з нею йшов він. Молодший — років на чотири-п’ять. Відразу кинулося в око, золоте кільце у вусі. І одяг, що був майже не застібнутий, хоч на дворі і було холодно. Та все ж не тільки плащ, костюм, а навіть сорочка були розтібнуті, на кілька гудзиків. Вони виглядали не типовою парою, неначе з різних світів, які мали необережність перетнутися.

«Цікаво, хто з них платить»

До того ж мова тіла, одразу видавала між ними певну напругу. Він тримав руку на її попереку — не ніжно, а впевнено, ніби позначав територію. Вона трохи відхилилася від його долоні, майже непомітно, але я побачив. Рухи її тіла були обережними, ніби вона йшла по тонкій кризі. Плечі злегка підняті, спина пряма, але напружена. Точно такий самий погляд я колись бачив у Марти — у перші місяці, коли вона тільки приїхала. Погляд людини, яка звикла бути маленькою, щоб не займати зайвого місця. Від цієї згадки, мені стало дещо дискомфортно. У горлі пересохло, ніби я сам ковтнув холодного повітря з вулиці.

Я підійшов ближче:

— Добрий день. Фелікс, власник. Ласкаво просимо до готелю.

Вона першою простягнула руку. Долоня тепла, але пальці трохи тремтіли:

— Рене. Дуже приємно. Я вперше у такому місці… що порадите.

— Ну звісно піші прогулянки містом, а також — Розаріум з його зимовим садом…

— Так, сад тут справді особливий, — перебив він, посміхаючись мені широко й відкрито. — Ерік. Ми забронювали люкс на тиждень. Рене дуже хоче, щоб усе було ідеально.

Вона ледь помітно стиснула губи, але посміхнулася ще ширше.

— Так, я… я давно мріяла про таке місце. Троянди взимку — це просто…

— Вона в мене романтична, — знову перебив Ерік, поклавши руку їй на плече. — Постійно фантазує.

Я кивнув, хоча всередині щось стиснулося. Він говорив за неї. Постійно. Вона починала речення — він його закінчував. Вона намагалася розповісти про свої враження — він одразу повертав розмову на себе або на «ми».

— Ви вже бачили наші зимові троянди? — запитав я, дивлячись саме на неї.

Рене відкрила рот, щоб відповісти, але Ерік уже говорив:

— Ще ні, але плануємо прогулянку сьогодні ввечері. Рене обожнює квіти, правда, люба?

Вона швидко кивнула.

— Так… обожнюю.

Її погляд на мить зустрівся з моїм. І я побачив. Те саме, що колись у Марти: суміш надії й страху. Надії, що хтось нарешті побачить її справжню. І страху, що якщо побачить — відвернеться. У кутиках її очей блиснуло щось вологе, але вона миттєво опустила вії, ніби сховала це назад усередину.

Ерік усміхнувся мені — широко, по-чоловічому, ніби ми вже були друзі, в одній команді.

— До речі, ми чули про вашу легенду. Бурштинову каблучку. Дуже романтично. Може, покажете її гостям? Рене обожнює такі історії.