32.

Рене  грудень 2025 р., Гетеборг (Швеція)

У Гетеборзі зима завжди приходить з моря. Вологий холод, що пронизує крізь пальто, сірий туман над каналами, і сніг, який падає не пластівцями, а дрібною крижаною крупою — ніби небо струсило з себе сіль. Я стояла на балконі своєї квартири в районі Хага, дивилася вниз на вузьку вуличку, де люди постійно поспішали з пакетами з H&M і Zara, і лише одна думка не давала мені спокою:

«Чому я досі тут?»

Я довго оглядала себе в дзеркало перед тим, як вийти з дому. Довгі світлі локони — вони завжди виглядають ідеально на фото, але в житті я їх ненавиджу. Вони роблять мене схожою на ляльку, на ту, яку хочеться поставити на полицю й милуватися, а не обіймати. Я трохи повніша за тих, кого вважають «стандартом краси» — стегна, груди, м'який живіт, який не ховається навіть під вільними худі.

— Розкішна в тілі, — як кажуть деякі.

Але я чую тільки «занадто». Занадто голосна, занадто емоційна, занадто багато мене.

— Ти класна, але….

Завжди є це «але».

Ну принаймні так було раніше. До нього.

Ми познайомилися в Гетеборзі, в барі біля порту. Це був грудень — холодний вітер з моря, запах солі й смаженої риби, люди в куртках, що ховаються від дощу. Бар був невеликим, з потертим деревом, низькою стелею й жовтим світлом від старих ламп, що висіли над стійкою. З вікон відкривався вид на темну бухту, де кораблі тихо гойдалися на хвилях, а вогні далеких маяків блимали, як очі в темряві. Всередині пахло мокрою шерстю, тютюном і гарячим глінтвейном, що стояв на плиті в кутку. Музика грала тихо — старий джаз, хрипкий саксофон, який ніби шепотів про втрачені ночі.

Я пішла туди одна, після чергової провальної зустрічі з Tinder. Сиділа за стійкою, пила глінтвейн, дивилася на кораблі, що хиталися на хвилях, і просто відпустила свої думки у вільне плавання.

Він увійшов, як вітер — швидкий, різкий у рухах, харизматичний, з посмішкою, що освітлює кімнату. Молодий — років 28, не більше. Темне волосся, трохи розтріпане від вітру, сережка в вусі — маленьке золоте кільце, що блищало в жовтім світлі ламп, як піратський трофей. Костюм на ньому — темно-сірий, з розстебнутою сорочкою, що вибивався з образу моряка: засмагла шкіра, ніби тільки-но з моря, і очі — сірі, як Балтійське море в шторм, з маленькими золотими іскрами, коли він посміхався.

Він сів поруч, замовив віскі з льодом і повернувся до мене.

— Ти виглядаєш як хтось, хто потребує кращого напою, — сказав він з легким акцентом — норвезьким, як мені здалося.

Я посміхнулася — нервово, ховаючи руки під стійкою, щоб він не побачив, як я стискаю долоні.

— Мій глінтвейн цілком нічого.

— Ні, ні, — він махнув бармену. — Два віскі. З льодом.

— І розкажи, чому така красива жінка сидить тут одна, — його увага знову була прикута лише до мене.

Мені здалося, що я почервоніла.

«Красива» — я смакувала це слово подумки, але нігті втиснулися в долоню і залишили слід. Він сказав це так просто, ніби факт.

— Може, я на когось чекаю. А може, просто п'ю.

На його обличчі вже була посмішка переможця, який щойно виграв у лотерею.

— Тоді дозволь мені бути тим, хто прийшов. Я до речі Ерік.

— Рене.

Він не відводив погляд і сказав, так, ніби між ковтками:

— Ти не схожа на інших, — і я повірила, бо мені так захотілося повірити.

Він дивився на мене так, ніби я — єдина жінка в барі. І він дійсно виявився моряком. Напористим у залицяннях. Я не витримала і якось запитала:

— Коли тобі у рейс?

— Ну кілька місяців ми маємо.

Отже, залицяння почалися відразу. Наступного дня він приніс мені квіти — досить розкішний букет.

Мало не щодня, вечері у маленьких ресторанах. Ерік кожен раз обирав нове місце, дивуючи мене. А його подарунки — він дозволяв собі дарувати все: прикраси, одяг і навіть білизну. Гроші для нього, здавалося, були лише інструментом, а не обмеженням.

Ну і звісно, вимагав, щоб я все це носила. Деякі речі були, як на мене занадто відверті, але ж йому подобалось. І це було важливіше.

Я поринула у ці стосунки з головою. А вони неслися, як справжня снігова лавина, що зносить все на своєму шляху.

Кілька друзів запросили нас на вихідні, та Ерік лише засміявся:

— Навіщо? Зі мною краще.

«А й справді навіщо?»

І його руки вже обіймали мене, міцно втискаючи у своє тіло. Він займався коханням, так само владно, як капітан корабля, не терплячи непослуху. Коритись йому було легко. Вистачало одного його погляду, і я вже танула, відчуваючи себе бажаною для нього.

— Ти моя. Я зроблю тебе щасливою — говорив він щораз, як тільки випадала нагода. І сміявся — голосно, заразливо, з тією бешкетницькою іскрою в очах.

Але насправді, ми мало говорили. Скоріше проводили весь час у ліжку, де було не до розмов.

За вікном вже лютий і я з нетерпінням очікувала, що буде далі.