30.

Марта грудень 2025 р., Зангерхаузен

Цьогорічна зима видалася напрочуд сніжною та морозною, як для Німеччини.

Дехто з старожилів навіть каже, що такої зими не було багато років. Для них це справжнє випробування, а для мене — насолода. Я стою біля вікна і тихо посміхаюся, щоб ніхто не бачив.

«10 сантиметрів снігу, що справді? Це ж навіть не по щиколотки…» — я ледве стримую сміх. Нарешті я бачу сніг взимку, а не зелену траву лише трохи притрушену, ніби пиріг посипаний цукровою пудрою.

Рівномірно засніженні снігом газони та тротуари. І дороги, зовсім без снігу. Неначе там, під асфальтом — обігрівач, що не дає снігу затримуватись на дорозі, більш як на кілька хвилин. Чудова картинка, неначе з картин Томаса Кінкейда: сніг, що правильно лежить і світло, що струменіє з усіх вікон.

«Хоча, думаю в нас сніг так довго не протримався незайманим.» — в моїй голові вже лунають голоси дітей та дорослих, що граються у сніжки, чи просто валяються у сніжних кочугурах. Діти кричать «Бий!» і кидають сніжки з такою силою, що вони розлітаються на льодяні крихти. Хтось падає в замет, хтось витягує з нього друга за комір, і всі регочуть так, що пар іде клубами з рота. А потім — гарячий чай з малиною в бабусиній кухні, біля печі. 

Бо така зима, хоч віддалено нагадує мені зими вдома, в Україні. Сніжні хурделиці та завірюхи, що танцюють свій танок, де і як хочуть. Але тут сніг лягає акуратно, як у пекарні на святковий торт — рівненько, без брудних слідів, без чорних кіл від машин, без купи снігу, що звалюється з дахів прямо на голову. Він не хрустить під ногами так, як наш — не видає того глибокого, сухого «хрусь-хрусь», коли йдеш по свіжому замету вранці. Тут сніг м'який, майже вологий, і коли наступаєш — просто просідає, як пух. У нас же сніг був твердим, морозним, з льодяною кіркою зверху, яка тріскалася під чоботами, ніби тонкий цукровий лід на морозиві. І запах — тут сніг не пахне нічим, він просто є. А в Україні сніг пахнув димом від печей, мокрою соломою з дахів, мокрою землею, що вже прокидається під ним, і трохи — морозним яблуком, яке хтось забув на гілці.

Я буквально відчуваю цей аромат і смак на язиці.

Я не була вдома вже більше ніж два роки… Війна все ще триває. 

А я згадую з болем у серці фразу про два-три тижні. І біль, що взяв знову моє серце в облогу. За ці кілька років у містечку стало стільки українців, і ось, зовсім нещодавно приїхали нові. Здається інколи, що це саме вони привезли сніг та морози з собою. Я уявляю валізи повні снігу і не витримую. Мій сміх лунає вже на всю кімнату, з мокрими від сліз очима. Та я швидко пригадую, що поруч спить дитина. Затуливши рота долонею, я підходжу до ліжечка та перевіряю нашу донечку — Розу.

«Це мале янголятко навіть і не думає реагувати на мій сміх».

Вона напрочуд спокійна, іноді настільки, що мене це починає дратувати. Її тонкі, світлі прядки правильно лежать і не куйовдяться, навіть після нічного сну. Як на картині художника, де кожен мазок ідеальний.

«Мені б радіти, про своє волосся я такого сказати не можу».

Вона дуже схожа на Фелікса, його очі, лише трохи світлішого відтінку. Погляд, такий самий стриманий, але я знаю, що десь дуже глибоко ховається живинка у ньому. Носик, пальчики, щічки, навіть вушка — у кожній деталі я бачу його. І зовсім не бачу себе. Мабуть лише кучеряве волосся, як у мене. Та я навіть не впевнена, що воно таким і залишиться.

«У всіх дітей спочатку кучеряве волосся, чи не так?»

Та справа не тільки у зовнішності.

В дитинстві я була розбишакою, з якою спочатку батьки, а потім і бабця з тіткою мали купу проблем. Це були дрібні пустощі, але їх було чимало.

Я знову підходжу до вікна і вдивляюся у засніжену далечінь. Закриваю очі, і пригадую, як полюбляла зовсім малою кататися на сусідській вівчарці Джері, а вона постійно намагалася скинути мене у найбільший суглоб. Як ліпили з хлопчаками велетенські снігові кулі. І запускали їх з гори на всіх, хто йшов ввечері до клубу. Як бабця забороняла ходити на болота взимку, але я все ж тікала потай, і ми каталися на рюкзаках. Гублячи ще одну пару рукавичок.

І я також гублюся зараз у цих спогадах, як ті рукавички, доки за вікном не починає ясніти. Починається новий день. Ще один день.

Погода просто чудова, і я гуляю з нашою донечкою засніженим Розаріумом. Троянд майже не видно під сніговими шапками, та я точно знаю, де і які ростуть. Я знаю тут вже кожен кущ, кожну доріжку.

Розі нещодавно виповнився рік і вона тільки починає робити свої перші кроки.

Я притримую донечку за дві руки, так як це колись робила і моя мама. Мама. 

Тепер я також мама. Зараз я часто згадую її і сумую. Як жаль, що донечка ніколи не зустріне їх і не знатиме моїх батьків. Хоча і я їх вже майже не пам'ятаю. Лише образ, що склався у моїй голові. Героїв, що не пошкодували свого життя заради інших. Їх сміливість, хоробрість, відчуття справедливості, любов та ніжність — все це залишилося зі мною лише як спогад, переказ бабці та тітки Мотрі. Та минуле мене не відпускає. Я і не хочу цього, хоч якими б болючими не були спогади.

Я продовжую говорити з донькою українською, щоб вона знала своє коріння. Та іноді мені здається, що вона зовсім мене не розуміє. Я можу годинами біля неї щебетати:

— Доню, донечко, моє сонечко…