29.

2024р., Розаріум, Зангерхаузен

Посеред зеленої галявини ніби за порухом невидимої руки виросла скляна альтанка. Тонкі металеві опори були настільки непомітними, що насправді здавалося, ніби величезний скляний купол висить у повітрі. Вона була досить великою і одночасно такою, що може заховати в собі від решти світу. Розаріїві арки сходилися в центрі в одну велику квітку, перевернуту догори дригом. У самому центрі — невеликий вівтар, також уміло сплетений з квіток, і більше нічого зайвого. Здавалося, тут кожна квітка на своєму місці, розквітає саме там, де потрібно. Легкі промені світла вільно проходять крізь масивне скло, що здається лише тонкою кригою, яка ось-ось розтане на сонці.

Усе — у точності до ескізів Марти з її альбому. Малюнки олівцем ожили і тепер стали частиною реальності. Цю новобудову звели спеціально з однією конкретною метою: щоб навіть узимку чудові сорти троянд милували око молодим парам, що вирішили взяти шлюб. Тут провадили основну церемонію — в сховку з троянд, де кожна була за свідка. А великий бенкет — уже в старовинному готелі-маєтку.

Відтоді трояндовий парк став не просто місцем, куди приїжджають туристи подивитися на безліч різних сортів цієї вишуканої і такої різної квітки. Віднедавна всі молоді люди хочуть провести тут своє весілля. Бо це не тільки красиве місце — а місце, що отримало свою легенду, а отже і силу, силу великого кохання, що подолало усі перепони.

Ну і, звісно, першими свої обітниці тут склали Фелікс з Мартою. Та здавалося, що в той момент ще одна пара незримим образом була присутня та нарешті поєднала свої серця. Та це відчували не лише ці двоє, а й усі присутні гості. Їх було небагато — усього кілька осіб, — та всі повторювали, як один:

— Тут присутня ще одна пара, що чекала на цей момент більше ста років.

Фелікс одягнув білий фрак — і зараз було дуже важко відрізнити його від Густава. Здавалося, що то саме він якимось магічним чином зійшов з полотна картини. Його постава, легкий нахил голови, навіть те, як він поправляв троянду в петлиці, — усе це повторювало жести, які колись бачили на старій фотографії в сімейному альбомі. Гості перешіптувалися, що повітря в альтанці раптом стало густішим, ніби хтось невидимий стояв поруч і дихав разом з ними.

І кожен з них у нареченій бачив свою другу половинку. Розкішне білосніжне плаття, де вся спідниця та ліф були викладені квітами з тонкої органзи. Пишні квіти ніби огортали Марту, ховаючи її та оберігаючи. Та замість фати був капелюшок з вуаллю та високі перчатки. Трохи не сучасно, та саме так вона хотіла. Саме так вона уявляла Розалію.

Саме її тонкі руки зависали в повітрі, ніби вона грає на невидимому піаніно, — пальці злегка тремтіли, повторюючи знайомий пасаж, який колись звучав у Кенігсберзі, а потім — у маленькій хаті посеред поліських боліт.

Обітниці відбилися від скла та зазвучали музикою в цій маленькій капличці кохання. Густав та Розалія вперше трималися за руки — і знали, що вже ніколи їх не роз’єднають. Марта та Фелікс завершили свої присяги пристрасним поцілунком, про який мріяли всі четверо.

Усі гості стали лише мовчазними свідками цього моменту, бо ніхто навіть не наважився порушити тишу, що тут панувала. Вона була прекрасна та болюча одночасно — ніби в одному подиху змішалися радість і туга, прощання і зустріч, втрата і повернення.

І саме заради такого особливого моменту сюди почали приїжджати інші пари. І вже не мало значення, літо це чи зима. Бо цей сад, що народився з кохання, квітне цілий рік.

Готель отримав саме те, що так сильно потребував, — і тепер був позначений на всіх картах як найромантичніше місце з прекрасною історією кохання. Та для Марти і Фелікса це місце стало не просто домом чи роботою. Це місце, де вони нарешті знайшли один одного та поєднали закоханих Густава та Розалію, яким доля не дала такого шансу. Заради кохання вони перемогли усі перепони, ще раз довівши світу, що справжня любов перемагає усе: час, простір, декілька війн та вимушену еміграцію, різність мов та менталітетів.

Тихими вечорами, коли усе навколо затихло, Марта з Феліксом, ховаючись під затишну ковдру, читали один одному листи. Та в кімнаті звучали не їхні голоси, а голоси тих двох, що їх писали ціле своє життя:

…Лише твій образ, що постійно біля мене, дає мені наснаги робити кожен новий крок та подих щодня…

…не тільки моє серце, та й уся моя душа належить лише тобі — це те, що я віддала сама, і ніхто вже його не забере собі…