28.

Фелікс, листопад 2023 р., Зангерхаузен

Хоч я і не спав усю ніч, та коли ранком не побачив Марту на звичному місці, захвилювався. Я вже звик до її тихої присутності в готелі, коли ще нікого немає. Вона завжди з’являлася першою — ще до того, як сонце піднімалося над дахами, ще до перших птахів у саду. Її кроки були майже нечутними, але я завжди знав: вона тут. А сьогодні — тиша. Лише холодне ранкове світло лилося крізь високі вікна вестибюля, і в цій тиші я відчув, як щось усередині стискається.

Вчорашній випадок злякав нас обох. До того ж я мав з нею поговорити про альбом. Це буде важко, та варте зусиль. Я не знав, з чого почати.

«Я маю вибачитися за те, що вигнав її? Подякувати за малюнки, що могли врятувати готель? Чи обговорити наш… поцілунок?»

Та що б це не було, варто поспішити, поки не прийшли інші і не почався ще один буденний день.

Я піднявся до верхніх кімнат, де зараз вона жила. Тихо постукав, та не отримав відповіді. Двері були відчинені — лише ледь помітна щілина, ніби хтось забув зачинити їх увечері. Я наважився зайти.

Це була затишна кімната біля самого даху з невеликим вікном. Ліжко та шафа і дуже малий стіл — чи, скоріше, полиця. Нічого зайвого, та при цьому Марта зуміла зробити це місце своїм. Маленькі дрібнички оживляли кімнату: на підвіконні — кілька ваз з різними квітами та сухими травами; біля ліжка — фотографія в простій рамці, де видно було стару жінку з маленькою дівчинкою на руках. Я відчув легкий аромат квітів і трав. Він був досить насиченим і дурманив голову.

Вона лежала на ліжку, зморена сном. Це було вкрай неввічливо, та я спостерігав за нею. Нарешті з її обличчя зникли стриманість та суворість. Тепер там була посмішка — легка, майже дитяча. Вона мило обіймала подушку, а постійно зібране волосся нарешті вільно лежало, як хвилі спокійного моря, що лише трохи погойдуються. У сні вона виглядала молодшою, вразливішою — зовсім не схожою на ту, що я бачив щодня.

На ліжку та підлозі навкруги валялися якісь папірці.

Цікавість взяла гору, і я підняв один. Цей почерк був мені знайомий. До того ж лист був німецькою. Я жадібно почав читати — і ще, і ще, і ще один.

Я відчув, як у горлі стає тісно. Я впізнав автора цих рядків і кому вони були адресовані.

«Невже це дійсно могло бути правдою?» — на мить це видалося мені якимось невдалим розіграшем.

«Та чи можливо таке підробити?»

Це був не просто лист — це був голос, який чекав, щоб його нарешті почули. Мене кинуло у жар, а потім — у холод. Я почав шукати будь-якої опори, бо моє тіло вже не слухалося мене.

Я був необережний та шумний — і цим розбудив Марту. Вона різко розплющила очі, злякано поглянула на мене та забилася в куток ліжка, піджавши ноги під себе. Вона не закричала та навіть слова не сказала. Її очі стежили за кожним моїм рухом, поки я збирав листи з підлоги. І при цьому вона ще більше закутувалась у ковдру, ніби намагаючись сховатися від мене, від усього, що сталося вчора.

«Це вона», — я шепотів собі під ніс. Навряд чи Марта мене чула. Та це було все, що я міг промовити. Це було все, що вміщалося в голові в ту мить.

На столі в кутку кімнати я побачив річ, яку точно не очікував тут побачити. Та я вже точно знав, що це за шкатулка. Густав не раз розписував її у своїх листах, і я уявляв її саме такою. Однозначно, це мала бути саме вона.

«Та звідки вона тут, у Марти?»

Трохи як навіжений я схопив шкатулку і запитав:

— Звідки?

Марта не могла вимовити ні слова — чи то від страху, чи то від нерозуміння мови. Вона лише дивилася на мене широко розплющеними очима, і в них було стільки запитань, скільки й у мене.

Та все ж вона зібралася і сказала тихо, ламаною німецькою:

— Бабуся моєї бабусі.

І опустила очі, червоніючи.

Я обережно поставив шкатулку назад і стрімголов побіг до кабінету.

У сейфі я відшукав каблучку, що зберігала наша родина як найцінніший скарб ще з часів рудників. Я думав колись, що то була лише пам’ять про минуле нашої родини. Та, прочитавши листи Густава, я вже знав її справжню суть.

Я швидко повернувся — Марта лише встигла одягнути халат і трохи розгублено стояла посеред кімнати. Вона ще повністю не прокинулася і не могла зрозуміти, що відбувається. Волосся спадало на плечі, очі були сонні, але вже тривожні.

Я поклав каблучку на долоню і простягнув руку до неї. І мені було зовсім не важливо, що вона зараз думає про мене. Вона спочатку відсахнулася від мене, та коли я не зрушив з місця, ніби трохи заспокоїлась.

«Звісно, це ж не була пропозиція».

«Поки що — ні».

«Хоча і так можна».

Думки пролітали в моїй голові швидше, ніж я встигав їх усвідомити.

Коли її погляд сфокусувався на каблучці, вона почервоніла ще більше, та також кинулася до шкатулки. Відкрила і почала щось шукати. Я чув, як каміння вдаряється одне об одне — тихий, але дзвінкий звук. Нарешті вона витягла один камінець і просто поклала його поруч, на мою долоню. Це було дуже неочікувано.

Маленьке бурштинове серце, що було відполіроване до ідеальної прозорості. До того ж воно дивним чином пасувало до обрамлення — гілочок троянд. Один вправний рух — і камінь встав на місце між квітів та гілочок, що його обіймали. Тепер квіти ніби захищали серце. Нарешті каблучка стала цілісною. Я ніколи й не уявляв, що саме цього каменю бракувало їй до завершеності.