27.

Марта, листопад 2023 р., Зангерхаузен

Я погано спала цієї ночі. Дивний сон не давав спокою. Усьому виною — листи, що я так ретельно намагалася прочитати.

Вона прийшла до мене в снах. Це був калейдоскоп із фрагментів її життя.

Ось Розалія сидить за піаніно та натхненно грає якусь мелодію. Її пальці ледве торкаються клавіш, та я фізично відчуваю звуки. Вони наповнюють усю кімнату. Це місце мені зовсім не знайоме, та я не маю почуття страху. Дивно, та я ніби вдома. Я бачу, як вона втілює свої емоції, наповнює ними кожен звук. І ось здається, що це вже я граю. Торкаюся чорно-білих клавіш. Я буквально відчуваю їхню гладкість — прохолодну, злегка липку від воску, яким їх натирали.

Та потім картинка змінюється, і я знову спостерігаю за Розалією.

Вона гуляє Розаріумом — о, я добре впізнаю це місце, бо й сама там гуляю. Вона сідає на металеву ковану лавку в затінку розлогого дуба і просто споглядає красу клумби поряд. Я дивлюся лише на неї, бо добре знаю, що саме вона зараз бачить: невеличкий ставок з жовтими лілеями. Точнісінько такий, як удома. Як бачила його вже не раз. І чую дзюрчання води з малого водоспаду, де стрімка вода вдаряється об камінь. Звук такий чистий, що я мимоволі затамовую подих. Здається, зараз зима, та цей ставок заквітчаний травами та квітами, неначе влітку. І я чомусь упевнена, що саме це і бачить Розалія. Вона посміхається — ледь помітно, краєчками губ, — і торкається пальцями води, ніби перевіряє, чи справжня вона. Її волосся зібране в низький пучок, кілька пасом вибиваються, і вітер грає ними, як струнами.

Та коли я намагаюся підійти до неї ближче, вона зникає, і я раптом знову опиняюся у зовсім іншому місці.

Це місце здається мені ще більш знайомим. І я відразу впізнаю коридори готелю. Вона тихо йде ними, і я постійно намагаюся її наздогнати. Та, крім її образу, що постійно зникає, нічого мені не вдається. Я ловлю лише шлейф її аромату — і він здається мені таким знайомим: лілея, суха трава й щось тепле, домашнє, як свіжоспечений хліб. Я йду за ним, як за ниткою Аріадни, по темних коридорах, неначе спускаюся до самого пекла. Але просто не можу не йти.

Наступним фрагментом раптом стає невеликий будинок майже посеред лісу. Я ледве впізнаю в жінці на ґанку Розалію, та це, звісно, вона. У простому, чепурному лляному платті вона однією рукою підтримує немовля, а другою тримає кошик з травами. Її грація все ще відчувається в ході — навіть у цій простій одежі, навіть з дитиною на руках. 

Здається, вона наспівує дитині якусь мелодію — тиху, колискову, ту саму, що я чула від бабусі. Я просто стою та спостерігаю, боячись порушити мить, бо тепер чітко бачу, що це старенька хата на Поліссі: низька, з солом’яним дахом, з димом, що повільно піднімається з труби, з глечиком молока на лавці біля дверей. Ліс навколо густий, темний, але не лякає — він ніби оберігає цей маленький клаптик життя.

Картинки починають пришвидшуватися, як сам час. Я ледве встигаю усвідомити, де перебуваю. Та на кожній присутня незмінно лише одна особа — Розалія. Вона ніби показує мені все своє життя. Момент за моментом.

День, коли померла її мати, і вона провела всю ніч біля її ліжка. В її очах — невимовний біль. Руки стискають край ковдри так міцно, що кісточки біліють. Вона не плаче голосно — лише тихо, беззвучно, ніби боїться розбудити мертву. Потім вона в оточенні купи дітей навчає їх простої арифметики. І її очі світяться теплом та ніжністю. Вона ходить між рядами столів та куйовдить волосся на дитячих головах. Діти сміються, а вона посміхається — щиро, але з якоюсь тінню смутку в кутиках губ.

Та потім вона залишається сама — і її тонкі пальці перебирають мелодію на уявному фортепіано. Вона не торкається стільниці, та я чую музику. Вона одночасно прекрасна і болісна. Я бачу сум в її очах. Майже такий самий, коли вона разом із батьком проводжає братів та сестер у дорогу. Поступово всі полишають її, а вона залишається тут, ніби її ноги вже вросли в ці болота та не відпускають. Розалія стоїть на порозі, дивиться услід усім, хто зникає в тумані, і довго не рухається. Потім повертається в хату й зачиняє двері — тихо, без грюкоту.

Іноді вона показує мені свою родину: діточок, чоловіка, що є лише тінню без обличчя. Він приходить увечері, мовчки сідає за стіл, їсть те, що вона приготувала, і йде спати. Між ними немає слів — лише звичка, мовчанка, спільне виживання. Але діти сміються, бігають босоніж по подвір’ю, і вона дивиться на них так, ніби вони — єдине, що тримає її на цьому світі.

Та найчастіше вона сама — прогулюється манівцями, вишуковуючи потрібні трави. Вона плете з них вінок, що потім висить біля печі. Кожна її дія знайома до болю, бо саме це робила завжди і моя бабуся. Ті самі рухи, той самий нахил голови, коли вона розглядає листок на світло, та сама тиха мелодія, яку вона наспівує, збираючи материнку й звіробій.

І, звісно, вона показує мені, як пише потай від усіх листи та ховає їх у шкатулку. Ці моменти настільки інтимні, що я просто не витримую та просинаюся.

Я прокидаюся різко, з серцем, що калатає, ніби після бігу. У кімнаті темно, лише слабке світло вуличного ліхтаря пробивається крізь жалюзі.

Я сідаю на ліжку, обіймаю коліна й розумію: це не просто сон. Розалія показувала мені своє життя. Я ніби прожила його поруч із нею. Мене коробить лише від усвідомлення цього. О, і я добіса налякана, бо знову хочу повернутися туди — в цей сон, в її життя. Я обіймаю подушку та міцно-міцно стискаю очі. У сподіванні.