26.

Густав травень 1914 р. — травень 1954 р., Зангерхаузен

Я нарешті отримав листа від неї. Здавалося, що він перетнув цілий світ, допоки опинився у мене. Папір зім’ятий та просочений її ароматом. У цьому я був переконаний. Вони поїхали — та Розалія обіцяла написати. Я очікував з нетерпінням кожен день, тиждень, місяць. Та, на мій великий жаль, від неї не було звісток.

Імперія все більше і більше занурювалася в хаос. Вона буквально тріщала по швах, готова щомиті вибухнути. І ось це сталося. День, що поклав початок війні. Одне життя та смерть — як рушій чудовиська, що вже не можна було зупинити. Потвора, створена людськими ділами, почала перемелювати на своєму шляху усіх. Сараєвський постріл пролунав, як перший акорд симфонії, яку ніхто не хотів чути, але яка вже грала в усіх головах.

Тепер усі наші підприємства та шахти були поставлені на військові рейки. І від цього моє серце, здається, взагалі перестало битися. Бо всього, чого я бажав, — то безпеки для Розалії та її родини. Я уявляв її обличчя щоночі — те, як вона посміхалася, коли грала Баха, як її пальці танцювали по клавішах:

«Чи встигла вона сховатися? Чи є в неї тепер фортепіано? Чи згадує вона мене так само, як я її?» — думки відволікали мене від сну кожної ночі.

Та я був вимушений припинити будь-які пошуки, щоб не наражати їх на ще більшу небезпеку. Лише слабка надія жевріла в мені, що вона напише сама. Та з кожним днем і вона згасала. Кожен новий заголовок у газеті — «мобілізація», «наступ», «газові атаки» — гасив її, як холодний вітер гасить свічку.

Допоки йшла війна, батько жодного дня не обмовився про одруження. І я був вдячний за це. Я залишився вдома — управляти, а от Отто вирушив на фронт. Його молодість кликала його до військової слави. Батько важко це переніс, та залишився стійким до останку. Кожного вечора він сидів у кабінеті, дивився на портрет матері й мовчав. А я знав: він боїться втратити й сина.

Та ось нарешті війна закінчилася, залишивши по собі смак поразки. Зруйновані міста, де панував голод та розруха, — ось нове обличчя мого світу. Колись велична імперія просто перестала існувати, і кожен намагався роздерти її на шматки. Та для нас було важливе лише повернення Отто живим. 

Він повернувся — худий, з сивиною в скронях у двадцять п’ять, але живий. Ми обійнялися мовчки, і я відчув, як тремтять його плечі.

Наша родина підтримувала місто та його мешканців, наскільки це було можливо, — хоча б харчами та стабільною роботою. За час війни Розаріум сильно занедбали, та він усе ще існує і цвіте так само, як і моє кохання до Розалії. Я сам ходив туди щодня — обрізав сухі гілки, прополював бур’яни, поливав кущі, що дивом вижили. 

Троянди не знали про війну — вони просто цвіли, ніби нічого не змінилося. І в цьому була якась жорстока правда: життя триває, навіть коли серце вже не хоче.

Тепер я мушу поновити свої пошуки та бути готовим до будь-якого результату. Її останній лист надійшов з маленького містечка на самому кордоні. І як тільки випаде нагода, я особисто вирушу туди на пошуки.

***

Сьогодні я вперше відчув свою самотність так глибоко, ніби частину мене просто відрізали від мене. Я дослідив багато паперів та підкупив кількох чиновників, щоб роздобути цю інформацію. Родина Левін дійсно перетнула кордон і рушила далі. Та в Вільно будь-який зв’язок та документи обірвалися. Ну звісно, це вже була інша імперія, до того ж не дуже дружня до нас. Це сильно ускладнило мої пошуки та побудувало кордон, що я вже не міг подолати.

Саме тоді я усвідомив, що Розалія не напише. Не викаже свого місця перебування. Я втратив будь-яку надію її відшукати. До того ж я навіть не знав, чи хоче вона цього. Можливо, вона вже давно забула. Можливо, вийшла заміж. Можливо, її вже немає серед живих. Ця думка приходила щоночі й не відпускала.

Я міг бути впевненим лише у своїх почуттях.

До того ж, як тільки я повернувся додому, батько розпочав розмову: 

— Сину, час не пожалів нікого з нас. Мені також залишилось небагато. 

— Та про що ви, батьку. Війна закінчилась, життя потрохи налагоджується, — я спробував уникнути розмови, хоч добре розумів, куди він хилить. Сама лише думка була, як ніж, що наносив нові й нові рани. 

— Ти маєш одружитися, щоб я був певний у майбутньому нашого роду, — батько завжди говорив прямо. — Я розумію твої почуття, та це все залишилося в минулому. Подумай про майбутнє.

У мене перехопило подих настільки, що я не міг промовити й слова. Я похитав головою та поспішно вийшов на свіже повітря. Мені все ще бракувало кисню.

Я провів цей день у Розаріумі. Трохи допомагав відновлювати занедбані ділянки. Та перш за все я провів його у роздумах. Ніхто не відволікав та не обтяжував мене своєю присутністю. Я сколов собі пальці майже до крові, перш ніж прийняв своє остаточне рішення.

«Розалія не обіцяла мені нічого, та я — обіцяв. І дотримаю слова».

Ввечері я повідомив про своє рішення батькові.

За рік ми відсвяткували весілля Отто, а за два — перші хрестини. Я став дядьком — і мені цього було досить. Діти бігали стежками розаріуму, сміялися, оживляли це місце, як могли. І цього вистачало, щоб не зійти з розуму.

Після війни країна ще довго приходила до тями. Отто перетворив наш маєток на готель. І це була слушна ідея — імперія в нас повинна була померти, щоб ми могли вижити. Я підтримував його у цих починаннях. Ми ремонтували флігелі, відкривали нові номери, запрошували перших гостей — тих, хто шукав тиші після шуму гармат.