25.

Фелікс листопад 2023 р., Зангерхаузен

Сьогодні на своєму столі я знайшов дитячий альбом для малювання, та, лише перегорнувши один аркуш, я усвідомив, що це не дитяча робота. Залишений ніби випадково, але з конкретною ціллю. Кожен малюнок, кожен ескіз не тільки продуманий до дрібниць, але ще й був детально промальований. От, наприклад, трояндові арки, де чітко видно кожну пелюстку та листок. 

Чесно кажучи, це взагалі важко назвати презентацією — скоріше збіркою картин якогось художника, бо кожну з них хоч бери та вставляй у раму. Вона намалювала не просто ідеї — вона намалювала мрії. Усе це було намальовано з такою ніжністю й точністю, ніби вона бачила це місце не вперше, а жила в ньому все життя. Як погляд з майбутнього.

Я захопився малюнками, та від мене не сховалося і їхнє призначення.

Ніби випадково я поглянув на Марту — вона якраз завершувала прибирання, переминаючись з ноги на ногу. Її хвилювання відчувалося в повітрі навіть без слів. Вона стояла спиною до мене, але я бачив, як напружені її плечі, як пальці стискають ганчірку сильніше, ніж потрібно.

Малюнки також були без тексту. Та вони його й не потребували. Я зрозумів її задум майже одразу — і, насправді, це було геніально. Це було те, чого я так довго шукав, що було перед моїми очима та при цьому вислизало від мене. Розглядаючи їх знову і знову, я вже почав думати, як їх втілити у життя. Так, план амбітний і, звісно, потребуватиме фінансових вкладень — і чималих. Та він того вартий — як і ці малюнки, як і їхня авторка.

А в авторстві Марти я був просто переконаний. Я почав занотовувати деякі розрахунки, час від часу поглядаючи у її бік. Мені хотілося обговорити її ідею більш детально, та цей мовний бар’єр стояв стіною між нами. Скляною стіною, як на одному з малюнків. І нехай я справді втілю ці ескізи у життя, збудую скляні стіни, та стіну між нами я маю зруйнувати.

«Це просто нечувано, я маю обговорити ці ідеї з нею. Це однозначно ще не все», — я привстав і вже хотів підійти до Марти з альбомом у руках.

Та в цей момент пролунало міське сповіщення. Чесно кажучи, я майже не звернув на нього уваги. Та от Марту це дуже налякало. В одну мить вона побіліла та почала просто осідати на підлогу. Моя реакція була миттєвою та чисто рефлекторною. Я вже був поруч, не даючи їй впасти. Вона все ж опинилася на підлозі й одразу охопила себе руками.

Я був трохи на відстані, та тілом відчував, як її тіло здригається. Це був не просто переляк. Це — чистий страх з домішками відчаю та безнадії. Та попри це вона все ще намагалася тримати голову високо піднятою та не ховала від мене своїх очей. У цю мить я побачив її такою, якою ще не бачив. Сильною попри все. Вона не потребувала моєї присутності чи допомоги — це мені хотілося бути поруч. З голови вилетіли всі думки, малюнки та розрахунки відійшли на другий план.

Я щось говорив, та, здавалося, і сам себе не розумів. Що вже казати за неї.

Ми дивилися один на одного, і поступово наші тіла наближалися, як два магніти, що притягуються.

Як розпочався поцілунок? Я не пригадаю. Я просто торкнувся своїми губами її, а вона відповіла.

Здавалося, я до цього і не цілував нікого — ну точно не так. Усе всередині мене горіло, палало дивним новим вогнем. Я не відчував такого збудження від одного тільки поцілунку. Її губи були м’якими, трохи солоними від сліз, які вона, мабуть, стримувала, і коли вона відповіла — спочатку обережно, а потім сильніше, — я відчув, як усе в мені перевертається.

Не зупиняючись ні на мить, я підхопив її на руки та поніс до крісла. Вона потонула у ньому, поки я продовжував нависати над нею. Я не думав зараз головою і вже не міг зупинитися. Та я просто не хотів зупинятися. Мої пальці заплуталися в її волоссі, я відчував, як воно м’яке й прохолодне.

За вікном знову пролунав звук сповіщення — тобто пройшла лише хвилина. Та для мене вона була вічністю, миттю, в яку час просто зупинився. Та зі звуком зупинилася і Марта. Вона ніби скам’яніла в цю мить. І це стало для мене діжкою холодної води, що буквально вилили на мене.

Я відійшов у другий кінець кімнати та налив перше, що потрапило під руки. Випив одним ковтком і навіть не відчув. Потім налив трохи для Марти й поставив перед нею на столі. Вона також випила майже залпом.

Я шукав собі заняття — закрив щільніше вікно, бо зараз мав пролунати третій сигнал. Багато говорив, пояснював, тримаючись за край стільниці, як за рятівний парашут. Усе, що міг, — лише щоб стримати себе.

Мій погляд блукав по кімнаті, і я почав піднімати речі, які впали. Її альбом, що тримав я у руках, та книгу, що була в її руках. Та біля книги було безліч старих листів, що, мабуть, лежали у ній. Усе ретельно позбиравши, я розгорнув кілька з них. Не те щоб мені було цікаво їх читати — просто я мав себе заспокоїти, перш ніж почати розмову.

Та їхній зміст поглинув мене за мить — я вже зрозумів, хто їхній автор: старший брат мого прапрадідуся — Густав Гольштейн.

Я знав, що у нашої родини багато таємниць. А інакше й неможливо в заможних родинах. Одна з них — це чому спадок перейшов до молодшого сина, мого прапрадідуся, в обхід його брата. В родині оминали цю тему. Я завжди вважав, що старший син не виправдав сподівань усієї родини — можливо, був гульвісою чи марнотратним… Про нього майже не говорили.

Я підняв очі на Марту та ввічливо попросив її піти. Від сексуальної напруги, що продовжувала згущуватися у кабінеті, не залишилося й сліду.