24.

Розалія, червень 1914 р., Смоляри

У потязі ми не поверталися до цієї розмови, та я вже відчувала, що вона буде ще важчою.

Я постійно дивилася у вікно, намагаючись розгледіти нові краєвиди цієї нової країни. Ці місця здавалися мені сірими — чи просто світ втратив будь-які фарби для мене. Дуже багато дерев, іноді аж занадто багато, ніби ми постійно їхали лісом. І короткі смуги полів, що більше були схожі на болота. Та більше всього лякала відсутність будинків. Іноді на обрії з’являлася самотня хата з солом’яним дахом, іноді — кілька дерев’яних хатин, згрупованих навколо криниці, та відразу ж знову ліс, густий, темний, мовчазний. Він ніби ковтав потяг, а потім випльовував його далі, наче ми були чужорідним тілом у його тілі.

Час від часу я бачила кілька дерев’яних забудов, та їх було небагато. Єдине, що мені припадало до смаку, — це вранішній туман, бо він нагадував про дім та, звісно, про Густава. Я вдивлялася у нього і переконувала себе, що потяг мандрує назустріч до них, а не у зворотному напрямку. Туман повільно піднімався з низин, обіймав вагони, робив усе м’яким, невиразним — і в цій м’якості я намагалася сховати свій біль, ніби він міг розчинитися разом із ним.

Нарешті на нашому шляху з’явилося і кілька великих міст. Я запам’ятала їхні назви: Барановичі та Ковель. Там батько обміняв усі наші коштовності, що лишилися, на гроші. В нас залишилося всього кілька камінців із дому та той камінь, що прислав мені Густав, — я заховала його від усіх. 

У Ковелі, на базарі, де пахло дьогтем, кінським потом і свіжим хлібом, батько стояв довго біля одного столу, торгуючись з якимось чоловіком у довгому каптані. Я бачила, як він передає маленьку скриньку з срібними пластинами — ту саму, що надіслав Густав за останнім контрактом, — і як той чоловік рахує паперові гроші, ніби вони нічого не варті. Батько повернувся з порожніми руками і важким поглядом, але сказав лише:

— Це все, що ми маємо, щоб почати з початку.

І врешті ми дісталися місця, що тепер мало стати новим домом.

Майже всю дорогу я ретельно повторювала нове Familienname¹¹, вплітаючи його постійно у завдання для дітей:

— Мене звати Розалія Литвин, а вас?

Діти навіть не помітили, як почали повторювати за мною. Для них це була лише відмінність нової мови, не більше. Вони раділи кожній новій грі, кожному новому слову, і їхня легкість ранила мене сильніше, ніж будь-яка турбота про майбутнє.

Усіх цих грошей вистачило на маленький будинок з мінімальною кількістю меблів. Дерев’яний, низький, з маленькими віконцями, що дивилися на безкінечний ліс. Всередині пахло сирістю, смолою і старістю — ніби хтось уже жив тут довго і пішов, залишивши лише запах свого життя. Підлога скрипала під ногами, стіни були з необтесаних колод, а піч у кутку ще не розпалювали, тож холод просочувався крізь щілини.

Я бачила відчай у очах матері та рішучість у батькові — і це розбивало мене навпіл. На душі була справжня пустка, як і це місце навкруги. Навколо — тиша, перервана лише співом птахів та далеким гавкотом собак. Жодного сусіда близько, жодного димаря, що піднімається в небо. Тільки ми і ліс.

Батько вирішив повернутися до нашої розмови лише через кілька днів у новому будинку. Деякі речі ще й досі не були розібрані. Ми сиділи на лаві біля печі, яку нарешті розпалили, — вогонь тріскотів, але тепла було мало.

— Мені важко просити про таке, та ти мусиш вийти заміж за когось із місцевих, — я бачила, що кожне слово приносить йому біль, так само як і мені.

— Ти просиш про неможливе.

— Так, я знаю, і прошу не заради себе, а заради твоїх братів та сестер, — здавалося, за цю подорож він остаточно постарішав. Його плечі опустилися, очі запали глибше, а голос став тихішим, ніби він боявся, що слова розіб’ють те, що ще лишилося цілим.

— Та я кохаю іншого.

— Я і не прошу тебе про кохання — нехай це буде шлюб… за угодою, — іноді про договори йому було простіше говорити, ніж про почуття. Здається, тепер я остаточно зрозуміла, чому. Для нього кохання завжди було розкішшю, яку він дозволяв собі лише в молодості, а потім замінив його на обов’язок, на захист родини, на виживання.

— Батьку, дай мені час, я мушу подумати, — думки вже роздирали мене на частини.

— Добре, та часу обмаль, — він поцілував мене у чоло, як робив це завжди від самого мого народження. Його губи були сухими й холодними, але в цьому поцілунку була вся його любов — мовчазна, важка, без слів.

Я сховалася у найвіддаленішій кімнаті. І від мого рішення залежало все майбутнє нашої родини. Це була безсонна, важка ніч, повна сум’яття та емоцій. Якби у нас було піаніно, то зараз усі чули б дуже голосну та трагічну мелодію, що сама виривалася з мого серця. Вона шматувала мене на частини довгими програшами та важкими акордами. Та вона звучала не лише у моїй голові, а й у серці, що стискалося від болю при кожному ударі. Здавалося, ще мить — і воно просто не витримає цього темпу, цієї гучності мелодії. Кожна нота була спогадом, кожна пауза — прощанням.

І врешті я зрозуміла лише одну просту істину для себе — моя мелодія почала поступово стихати.

«Я не перестану любити Густава. Ніколи. Запечатаю своє серце у цей камінь, щоб воно було поруч з його. Навічно. І стану іншою людиною — Розалією Литвин.

Я більше не покохаю, але буду хорошою дружиною — покірною, слухняною, доброю до нього, ким би він не був. Не знаючи його мови та не розуміючи нових традицій та звичаїв. Можливо, ми навіть станемо друзями. Створимо родину — велику, шановану. Я народжуватиму дітей, доглядатиму за ними, готуватиму їжу на цій самій печі, пратиму білизну в криниці за хатою і з часом, можливо, навчуся посміхатися по-справжньому.