23.

Розалія, травень 1914 р., Вільно

Дорога була довгою та виснажливою. Ми зупинялися у найдешевших місцях та намагалися витрачати якнайменше. Тепер ми не мали жодної прислуги, і всі їхні обов’язки лягли на мене. Я доглядала за молодшими дітьми, заспокоювала матір, коли в неї починалася істерика. А вона починалася щоразу, як бачила нове місце. Дивні нові назви та мова, що була не схожою на нашу.

Ми майже не покидали вагона потягу, просто боячись загубитися. Єдиний, хто виходив, був батько, що хоч трохи розумів цю дивну говірку. Це була суміш німецької з ще якоюсь мовою, переплетена часом, як завжди буває на прикордонних територіях.

Лише короткі моменти пересадок наповнювали наше життя рухом, а решту часу ми всі просто були спостерігачами, що рухалися невідомо куди, за чужим велінням. Вагон гойдався, як колиска, але це не заспокоювало — навпаки, кожен поштовх нагадував, що ми вже не вдома, що кожен кілометр віддаляє нас від Кенігсберга і від минулого життя.

Навіть діти, ніби відчуваючи невідворотність змін, сиділи тихо. Їхня перша подорож не була наповнена ні радістю, ні приємним очікуванням пригод. Невизначеність на кожному кроці лякала їх не менше, ніж дорослих.

Вже на кордоні ми мали досить довгу зупинку, і тоді я змогла врешті відправити листа Густаву. І дуже сподіваюся, що він його отримає. Лист уже добре пом’явся від дороги і від того, що я постійно його тримала біля себе.

А далі — довге очікування та постійна перевірка документів; здавалося, і кроку не можна зробити, щоб тебе не спитали про папери. Також здається, саме тут батько витратив досить значну частину наших заощаджень. І від цього він був дуже засмучений. Він повертався з чергової черги блідий, з порожнім поглядом, і я бачила, як у нього тремтять руки, коли він перераховував рештки грошей.

Та я бачила, як мати ще вдома ховала прикраси та цінні речі, зашиваючи їх у підкладку одягу, бо сама їй допомагала це робити. Ми шили маленькі кишеньки в спідницях, у корсетах. Кожна коштовність тепер була не прикрасою, а засобом виживання — маленьким шматком золота чи бурштину, захованим від чужих очей. Щоправда, залишилися ще срібні пластини зі скрині.

І зараз я почувалася злодюжкою, що потай везе свої ж речі. Огидне відчуття, що вже прилипло до мене та не відпускало. Вперше в житті я почувалася винною в чомусь, чого навіть не знала та не робила.

Коли ми нарешті пересіли до іншого потягу, на зовсім іншій колії — трохи вужчій від німецької, — я зрозуміла, що то вже інша країна, інший світ, світ, що має стати нашим новим домом. Дивно, та це принесло певне полегшення усім нам, а особливо батькові. Він сів навпроти вікна, подивився на пейзаж — поля, що вже зеленіли по-весняному, маленькі села з дерев’яними хатами, — і тихо сказав:

— Надіюсь нас не шукатимуть там так активно.

Наступним місцем нашої зупинки стало місто з гарною назвою — Вільно.

Ми затрималися  тут досить довго, майже на цілий місяць. Це досить шумне місто, де чулося одночасно багато мов. Та люди тут виглядали просто. Кілька великих базарів та площ міста, де було особливо гамірно. Ми зупинилися у дешевому заїжджому дворі, та я була рада цій простій їжі та місцю, де можна виспатися не під постійний гуркіт коліс. Постіль була жорсткою, але чистою, а вранці пахло свіжим хлібом і кавою — справжньою, не розбавленою, як у поїзді.

Поки ми з мамою намагалися налагодити хоч мінімально життя та побут, батько зникав майже на цілий день. Я продовжувала навчати молодших математиці та латині, хоча не знала, чи буде вона потрібна у тому краї, куди ми їхали. Ми сиділи в маленькій кімнаті за столом, вкритим потертою скатертиною, і я малювала цифри на клаптиках паперу, а вони повторювали за мною, ніби це була гра, яка допомагала забути, що ми далеко від дому.

А мати закривалася у сусідній кімнаті та довго і тихо плакала. Здається, їй усі ці зміни давалися найтяжче. Моєю ж відрадою були листи Густава, що я перечитувала знову і знову, коли менші вже спали. Сподіваюся, мій останній лист дійде до нього, та зрештою я надіялася, що зможу написати знову, тоді, коли ми дістанемося кінцевої точки нашої подорожі. Це і давало мені сили рухатися далі. Я ховала їх у ларчик, і вночі, коли все затихало, витягувала один і іноді просто тримала.

Сьогодні батько повернувся досить рано і оголосив, що ми можемо продовжувати нашу мандрівку. Чесно кажучи, я і справді зраділа цьому. Я вже почала складати речі. Та болісний погляд батька в одну мить прибрав усю радість.

— Що трапилося, батьку? В нас закінчилися гроші?

— Маю до тебе дуже серйозну розмову, — і він покликав мене на прогулянку вузькими вуличками міста.

Теплий вітер підганяв нас, та батько не поспішав з розмовою. Ми йшли повз старі будинки з різьбленими балконами, повз маленькі крамниці, де пахло спеціями та шкірою. Вільно жило своїм життям — гамірним, строкатим, байдужим до наших бід.

— Ти вже доросла, дитинко моя. І знаєш, як влаштований світ.

— Так, батьку, я розумію, що ми досі у небезпеці.

— Родина Левін має зникнути, розчинитися. Лише так ми виживемо.

— Тобто?

— Ну, по-перше, ось нові документи, — і батько відхилив краї свого сюртука, де в потаємному кармані я побачила папери.

Я лише схвально кивнула головою — ось про що піклувався батько ці останні дні. Та водночас мені перехопило подих, бо я навіть не уявляла, ким можу стати, якщо не Розалією Левін.