22.

Марта листопад 2023 р., Зангерхаузен

Я прибирала, як зазвичай. Трохи заглиблена у свої думки. Я все ж наважилася і віддала альбом зі своєю презентацією Феліксу.

«Ну як віддала — просто поклала на його стіл».

І зараз він саме вивчав його, а я намагалася не підглядати.

Він не тихо говорив собі під ніс, та я не могла розібрати ні слова. А запитати мені здавалося настільки лячно, що я вже кілька разів пожалкувала, що взагалі принесла цей альбом йому. Я часто отримувала відмови, та його відповідь була зараз вкрай важливою для мене. Я не помітила, як замислилась.

«А що буде далі? Здається, я продумала не все, ну як завжди…»

В моїх руках якраз була велика книга, яку я протерла від пилу, коли почула цей звук. Звук тривоги. Точнісінько такий самий. Він водночас повернув мене до Києва. До усіх відчуттів, що вже стали звичкою та буденністю, та тут я про них трохи призабула. Я впустила книгу, і вона з гучним гупом впала на підлогу. Навіть не знаю, чого я злякалася більше — спогадів, пов’язаних з цим нестерпним сповіщенням, чи книги, що просто вислизнула з моїх рук.

Тіло згадало швидше, ніж розум: коліна підкосилися, серце заколотилося так, ніби хотіло вирватися з грудей, а в вухах загуділо, як тоді, коли ракета летіла низько між будинками.

За мить господар готелю вже був поруч. Я навіть не помітила, як почала осідати в його руках. Я сиділа на підлозі, охопивши себе за коліна, а він присів поруч, постійно повторюючи:

— Kein Problem¹⁰.

Фелікс був поряд та не торкався, я лише відчула тепло його тіла, і це трохи заспокоїло. Я все ще тремтіла. Він не намагався мене обійняти чи підняти — просто сидів поруч, ніби даючи мені час повернутися в тіло. Його дихання було рівним, спокійним, і саме ця рівність потроху гасила паніку в мені.

Непомітно наші обличчя наблизилися настільки, що він ледь чутно торкнувся моїх губ. Я не вагалася і відповіла на його поцілунок. Дивно, та це було саме те, чого я так сильно потребувала саме в цей момент. Його губи були теплі, трохи сухі від хвилювання, і коли я відповіла, він ніби зітхнув з полегшенням — тихо, майже нечутно. Поцілунок був повільним, обережним, неначе ми обоє боялися зруйнувати цю мить одним необережним рухом.

Обережно просунувши руку за мою спину, він підхопив і поніс мене до свого крісла. Ми так і продовжували цілуватися. Ніхто з нас не міг зупинитися. Я відчувала на собі прохолоду шкіряного крісла та тепло його тіла, що також було поруч. Аж занадто поруч.

Я охопила його за шию і вперше торкнулася його волосся. Такого м’якого та шовковистого на дотик. Та його вуста були не такі м’які — трохи владні чи, скоріше, наполегливі. Дихання збилося, та я не зважала. Я не розплющувала очей, боячись, що він просто зникне, як приємна фантазія.

Та коли знову пролунав звук тривоги, я завмерла. Це однозначно повернуло відчуття реальності.

І він відступив. Тугіше зачинив вікно, та цей звук усе ще намагався проникнути, як холод пальцями по спині, заповзти мені під шкіру. Фелікс стояв спиною до мене кілька секунд, ніби намагаючись опанувати себе, потім повернувся. Його очі були темнішими, ніж зазвичай, зіниці розширені.

Спершись на край стола, він пояснив, що це лише сповіщення про пожежу десь у місті і навіть не обов’язково має бути пожежа — просто так реагує система. Його руки вп’ялися в краї стільниці так міцно, що кісточки побіліли.

Я ж лише зуміла вимовити три слова:

— Звук… тривога… війна.

Замість води він приніс мені спиртного, до того ж досить міцного. Я зробила лише кілька ковтків — як мене обпекло вогнем зсередини. До того ж губи пекли від поцілунку. Я і досі відчувала його вуста на своїх — ніби вони залишили на мені невидимий відбиток.

Книга, що я так необачно впустила з моїх рук, виявилася не простою, а зі сховком. З потаємним відділенням в обкладинці, де були якісь папери — мабуть, листи. Вони привернули інтерес не тільки мене. Фелікс підібрав кілька та почав ретельно читати їх, і раптом на його обличчі відобразився цілий спектр почуттів, що я раніше ніколи не бачила. Здивування, впізнавання, біль, щось схоже на сум — усе це промайнуло за кілька секунд.

Ось тепер він уже повністю не контролював себе. На мить мені стало навіть образливо, що ці листи подіяли на нього сильніше, ніж наш поцілунок.

Зрештою він попросив мене піти, не відводячи погляду від паперу. Я і сама вже вважала це доброю думкою, бо спиртне вдарило в голову, і я побоювалася наробити дурниць.

«Ну дійсно, чом би не влаштувати істерику своєму працедавцю, що він не так поцілував».

Я тихо вийшла та закрила двері за собою. Якийсь дивний холод у цей момент огорнув мене з усіх сторін. А ще пітьма, що раптово поглинула весь готель. Звісно, потрібно було лише простягнути руку та ввімкнути освітлення коридору, але я натомість майже навпомацки пішла вперед. Стіни здавалися холоднішими, ніж завжди, а підлога — слизькою від осінньої вологості, що просочувалася крізь старі вікна.

У своїй кімнаті я пригадала про шкатулку, що залишилася мені у спадок від бабусі. За усіма справами я і забула про неї. Та саме зараз я потребувала чогось свого, рідного — і ця річ ідеально підходила.

Я навіть не поспішала її відкривати, лише водила рукою по дереву, закривши очі. У своїй уяві я бачила картинки, що були вирізьблені на ній, лише торкаючись до них. Здається, дерево було таке ж шовкове на дотик, як і волосся Фелікса. Я прибрала руку та відкрила очі, щойно усвідомила це.