21.

Розалія квітень 1914 р., Кенінсберг

Стривоженість матері вже передалася і мені. Батьки сперечаються довгими вечорами, а я роблю вигляд, що не помічаю цього, проте намагаюся вловити кожне слово, думку чи дію. Іноді я дозволяю собі постояти кілька хвилин біля дверей їхньої спальні. І їхні розмови змушують моє серце стискатися:

— Це вже не просто розмови, ще трохи — і вони перейдуть до дій, — у голосі батька чується обурення.

— Але ж ту наш дім. І що, ми просто покинемо це все… — її слова вже не приховують відчаю.

— Нам не звикати. Згадай історію нашого народу, — здається, батько навіть стишує голос, коли це говорить.

— Я гадала, що то вже залишилося в минулому. Ми шановані в цьому місці, невже це не матиме значення?

— Людська пам’ять коротка та однозначно вибіркова.

— Залишити все і почати спочатку, не знаю, чи зможу, — я не бачу, та здається, матінка вже тихо плаче.

— Заради дітей ми повинні. Треба їхати і якнайшвидше, не чекаючи до останнього, — я уявляю, як батько її заспокоює. Моя рука вже тягнеться до дверей, щоб їх відкрити. Та слова батька зупиняють мене, і я застигаю.

— А якщо ти помиляєшся і ми просто зіпсуємо своє життя? — запитує мама те, що і я хотіла запитати.

— Ну значить, так і буде, — його голос на диво твердий і рішучий, це значить, він уже прийняв рішення.

Майбутня небезпека лякає батька сильніше за банкрутство та митарства.

«Що ж може бути сильнішим за це?»

Я не знаю відповідей на свої питання і не наважуюся запитати, тому просто тихо йду до своєї кімнати. Коридор здається довшим, ніж зазвичай, крокую босоніж по холодній підлозі, і кожен скрип дошки відгукується в грудях, ніби попередження.

Та сьогоднішній випадок став останньою краплею і для мене. Поряд з будинком є невеликий парк з кількома широкими алеями. Дерева створюють місце затишку та усамітнення. Це справжня знахідка для усіх, хто полюбляє довгі повільні прогулянки чи неквапливі години малювання. Особливо мені до вподоби сховатися в тіні дерева та, закривши очі, слухати спів птахів. Вони створюють свою симфонію, яку я б залюбки втілила у нотах. Тому ми часто приходимо сюди пополудні. І сьогоднішній день не став винятком.

Я поверталася з прогулянки з меншими братами та сестрами, коли якісь хлопчаки почали кидати в нас зіпсованими продуктами та вигукувати:

— Ідіть геть, єврейська погань!!!

Я затуляла вуха дітям, щоб вони цього не чули. Та не недоїдки завдали найбільшого болю, а слова. Вони врізалися в мене, як ножі — гострі, брудні, несподівані. Діти притулилися до мене, ховаючи обличчя в моїй спідниці, а я стояла, не в змозі поворухнутися, дивлячись, як гнилі помідори розбризкуються об бруківку біля наших ніг. Хлопчаки сміялися, а потім побігли геть, ніби це була просто гра. Але для мене це вже не гра. Це був перший раз, коли ненависть торкнулася нас безпосередньо, тут, у нашому Кенігсберзі, де ми завжди відчували себе частиною міста.

Майже за одну ніч з поважної та шанованої родини Кенігсбергу ми перетворилися на тих, кого усі цураються. А для торгових стосунків це гірше смерті. Та було ще щось, щось глибше, ніж просто справи. Щось, що від мене приховували і що я не розуміла. На вулицях тепер рідше чути привітання, частіше — шепіт за спиною, швидкі погляди, що уникають мого. Навіть знайомі крамарі, з якими батько роками торгував, раптом стали зайнятими, коли ми заходимо.

Батько втомлено та похнюплено сидів у кабінеті — він писав листи усім своїм клієнтам та діловим партнерам. 

Просто і формально: Довожу до вашого відома, що я, Йоаким Левін, припиняю усю свою комерційну діяльність та прошу Вас у найкоротші терміни залагодити всі фінансові питання.

Він написав уже це не один десяток разів. Ці листи були останнім сподіванням на хоч якесь матеріальне забезпечення. Та я, як і батько, розуміла, що лише мала частка виявиться порядними людьми та поверне борги. Решта просто спише їх, мотивуючи це тим, що ми євреї, і тепер ніхто й нічого не винен нам. Батько складав їх акуратно, один за одним, ніби кожен лист — це маленька поразка, яку він приймає мовчки.

— Ось на цей лист — дай відповідь сама, — батько простягнув мені товстий конверт, і навіть не відкриваючи його, я вже знала, від кого він. Він надійшов разом зі скринею, всередині якої були дбайливо обгорнуті вощеною тканиною кілька пластин срібла та жменя бурштину. Я лише похапцем глянула у скриню, бо мене цікавив перш за все лист.

Кожен лист від нього — це привід для щастя. Особливо зараз, у цей важкий та невизначений час. Ми листувалися вже кілька місяців, та здавалося, знаємо один одного все життя. Та цей був особливим.

Я швидко перечитала лист та непомітно дістала ще один — особистий, для мене.

— Що він пише? Дай вгадаю, що має розірвати наш контракт?

— Не зовсім, лише зменшити обсяги.

— Ну це лише початок. А що ще?

— Що хоче приїхати до нас особисто і має до тебе важливу розмову.

— А вирішив закінчити справи розмовою. Він більш гідний, ніж я гадав, — батько ледь помітно посміхнувся, та в очах відбився біль та смуток.

— Напиши йому ти, я вже дуже втомлений.