20.

Густав квітень 1914 р., Зангерхаузен

Бути старшим сином — це не просто велика відповідальність. Саме від мене залежить наше майбутнє як родини. Я не маю права на помилку. Моєму брату в цьому плані значно більше пощастило. Він має все, як і я, та на ньому не лежить тягар відповідальності. Цьому можна і позаздрити. 

Його вибори життєвого шляху вільні та не обмежені рамками. Отто може дозволити собі мріяти про подорожі до Італії, про вивчення живопису у Флоренції чи навіть про те, щоб стати музикантом — і ніхто не скаже йому, що це марна трата часу родинних коштів. Я ж кожного разу, коли чую його плани, відчуваю, як у грудях стискається щось важке, ніби хтось уже поклав мені на плечі камінь, який я маю нести все життя.

Так само і батько вже у тому віці, коли може дозволити собі будь-які рішення. Він уже зробив весь вклад у благополуччя родини, і справді цей вклад важко не оцінити. Та це минуле, його минуле. А отже, він уже майже відійшов від справ:

— Цей світ занадто швидкий, я за ним уже не встигаю, — говорить він щораз вранці, читаючи газету.

Він сидить у своєму улюбленому кріслі біля вікна, звідки видно схили Гарцу, вкриті молодою зеленню, і повільно перегортає сторінки. Його окуляри сповзають на кінчик носа, а пальці, все ще міцні, але вже злегка тремтячі, затримуються на заголовках про Сербію. Він не коментує, лише зітхає — тихо, майже нечутно. І маю віддати шану батькові — він як ніхто знає, коли потрібно зупинитися. Хоч я і приймаю ці слова з болем, бо це означає, що моє дитинство та навчання офіційно завершені і час мені ставати головою родини.

Наша родина, ба більше, увесь світ на порозі перемін. Я це відчуваю. І хоч я не знаю, чи будуть ці зміни для нас добрими, чи віщуватимуть нам погибель. Її прихід уже не відвернути. Весь старий світ в очікуванні.

І ось перші ластівки — нам надіслали державний контракт для військових потреб. Це значить, скоро буде війна. Чесно кажучи, навіть не знаю, як ставитися до такої новини. На мене чекають складні рішення, і на жаль, деяких не оминути. Ми маємо копальні, ми маємо досвід, ми маємо репутацію. Відмовитися — означає не лише втратити гроші, а й стати підозрілим у очах влади. Прийняти — означає стати частиною машини, яка вже крутиться і яку не зупинити.

У ці дні я часто задаю собі одне питання:

— Що наша родина залишить у спадок? Статок, здобутий кров’ю…

Та ми не маємо вибору, точніше я не маю вибору. Ти або підтримуєш військові дії своєї держави, або ти зрадник. І для нашої родини це неприпустимо. Батько ніколи не простив би мені, якби я поставив під сумнів обов’язок перед кайзером і перед імперією. А я не можу поставити під сумнів обов’язок перед батьком.

Було б чудово просто сховатися тут. Просто зникнути, щоб і сліду не лишилося. А туман приховає усі сліди. Він це вміє. Заховати у собі ціле місто. Ніби стерти його з усіх карт та мандрівних маршрутів. Було б просто чудово, щоб час застиг, зупинив свій постійний плин. Бо те, що на нас чекає у майбутньому, однозначно не несе нічого доброго. 

У війни неблагородне обличчя, і вона не шкодує нікого. І хоч усі це знають, чомусь люди все ще продовжують йти на такі жорстокі та крайні міри, щоб відстояти свої переконання. Я ходжу ночами стежками над містом, дивлюся на вогні внизу і думаю:

«Скільки з цих вікон через рік-два залишаться темними?»

Так вирішуються справи, вирішувалися від початку часів і, мабуть, так буде і надалі. І кожен лише елемент, коліщатко у загальному полотні подій, де кожне рішення має вагу та наслідки.

Тепер я мушу обирати, кому відмовити, з ким розірвати усі ділові зв’язки, а кого підтримати, незважаючи ні на що. Список уже лежить на столі — імена, фірми, міста. Деякі з них — старі партнери, з якими батько співпрацював ще до мого народження. Відмова їм — це ніби удар ножем у спину. 

На дворі вже глуха ніч. Газова лампа коптить, роблячи повітря у кімнаті нестерпно важким. Хоча воно важке не тільки від гару, скоріше від моїх думок. Тривожних, як тіні на стіні. Вони танцюють, коли полум’я тремтить від протягу, і здається, що це самі привиди майбутнього прийшли подивитися, чи правильно я оберу.

Перо скрипить та дере папір під моїм натиском, коли я пишу цього листа:
Герр Левін,
з великою скорботою я хочу повідомити, що змушений зменшити обсяги поставок, про які було домовлено раніше. Та я маю намір і надалі співпрацювати з вами у майбутньому. Дуже надіюся на ваше розуміння. Також маю до вас справу трохи іншого характеру, та її вирішення потребує моєї особистої присутності. Якщо буде ваша ласка, передайте також листа вашій чудовій донці.
З найкращими побажаннями та моєю особистою повагою
Герр Густав Гольштейн.

Це один з двох моїх останніх листів. Решту писати було значно простіше. Коротко, стримано, шанобливо, та все ще ввічливо відмовляти — це те, чого мене батько навчив у першу чергу.

У нас із ним навіть була така дитяча гра. Він пропонував мені щось, та я мав відмовитися, причому зробити це так, щоб він навіть не запідозрив, наскільки сильно я прагну цієї речі. І не важливо, що це було — гойдалка у вигляді коняки чи морозиво перед вечерею.

— Синку, хочеш ще одну порцію штруделя замість вечері? — питав він ніби випадково між справами.

— Батьку, це чудова пропозиція, та я відмовлюся. Сьогодні на вечерю біла спаржа та гуска. Я чув, кухарка маринувала м’ясо три дні, — я говорю впевнено та вправно, що майже і сам вірю у свою любов до спаржі.