19.

Марта жовтень 2023 р., Зангерхаузен

«Здається, я потрапила у фільм про хазяїна готелю та покоївку — як же він там називався… А, байдуже. У кіно покоївки завжди виграють, а в житті — просто прибирають».

І ці погляди вже помічають інші.

— Він ні на кого так не дивиться, як на тебе, — говорить мені Лариса, та й інші жінки між іншим.

— Та просто оцінює мою роботу, — відповідаю я з легкою іронією.

— Чого стримуєшся? Одружитися з німцем — це як виграти лотерею, — в їхніх словах немає заздрості, та я і не шукаю їхнього схвалення, як і стосунків загалом.

— А можна виграти, не купуючи? — ці розмови вже втомлюють.

— І не потрібно буде працювати, — шепочуть вони тихо, майже на вушко.

Особливо тепер, коли він вирішив навчати мене мови.

«О, це ще ті уроки».

Я не можу сконцентруватися, коли він поруч. Плутаю слова, мабуть, виглядаю повною ідіоткою. Навіщо йому це?

— Повторюй за мною, — він каже це слово вже всоте, мабуть, якщо не в тисячне. Та замість слів я розглядаю його. Кожен рух, кожну мікроміміку. Він сам — як витвір мистецтва, яких тут, до речі, багато.

Як давня статуя, тільки одягнена. Багато сучасних молодих людей просто помішані на спорті та здоровому харчуванні. І здається, він саме такий. Та він не робить зі свого тіла божества — регулярні заняття лише для підтримання форми. Приємно те, що він не хизується своїм тілом.

Комфорт — ось основна релігія його одягу, як і зовнішнього вигляду загалом. То я помічаю його з легкою щетиною, то ідеально поголеного, та це не має прив’язки до подій чи якихось заходів. Мабуть, усе залежить від настрою. І саме в цьому проявляється його свобода. Єдине, що залишається незмінним та постійним, — це його парфум.

«Здається, я втратила нюх до всіх інших запахів, окрім цього — такий собі новий штамп ковіду».

Я не знаю цього аромату, та вже настільки до нього звикла. Насичена терпка база, яку я чую і знаю: він десь поряд. І солодкий шлейф, що він залишає по собі, коли йде. Протиріччя, що так вдало поєднані. Очевидно, він завжди на межі. У нього світле волосся, та при цьому він не блондин. Очі голубі, але теплого відтінку, не холодного. Він високий, та не виглядає кремезним, але й худим його не назвеш. У всьому — тонка межа, і він саме на ній.

Його руки однаково тримають олівець та лопату. Він полюбляє садівництво не менше, ніж управління готелем.

«І як тут не задивитися — до того ж безкоштовно, в країні, де за все потрібно платити».
Я потай спостерігала за ним у саду, на внутрішньому дворі готелю, де він самостійно порається біля кущів. Здається, саме там він дихає на повні груди, закотивши рукави та брюки. Цей образ застиг у мене перед очима, як картина — не статична, а жива. Хоча усі картини тут здаються живими. Він обрізає троянди з такою ніжністю, ніби торкається живих істот, і коли сонце падає на його волосся, воно стає майже золотим.

Коли я маю трохи вільного часу, мені подобається просто гуляти готелем. Сумно, що таке чудове місце ніхто не бачить — воно ніби сховане у тіні, чи, скоріше, в тумані. Але цей готель заслуговує, щоб сюди приїжджали саме заради нього, а не просто переночувати поряд з Розаріумом.

Це місце справді тішить око. Білосніжна ліпнина на стелі та масивні дерев’яні панелі. Ковані вставки та важкі рами. Усі ці портрети. У цьому і справді щось є. Вони ніби спостерігають за мною, та їхній погляд не лякає й не бентежить мене, скоріше це підтримка, якої я вже давно не відчувала.

Я обережно витираю пил, ледь торкаючись полотна, так ніби торкаюся живої людини. А мої очі жадібно поглинають кожен штрих та кожен мазок. Я помітила, що деякі речі у будинку помічені монограмою «G.G.». Вперше, коли я її побачила на картині, то подумала, що то підпис автора. Та ні — тепер я всюди натикаюся на ці дві букви, переплетені між собою. На рамах дзеркал, на спинках крісел, навіть на маленькій бронзовій табличці біля сходів. Та дивно те, що я ніби бачила її ще десь раніше, та зараз не можу пригадати, де саме. Ця думка не дає мені спокою, крутиться в голові, як стара мелодія, яку не можеш згадати до кінця.

Та у свій вихідний я поспішаю до Розаріуму. Це справжня перлина Зангерхаузена, бо решта лише обертається в його тіні. Місце, де я почуваю себе неначе вдома. Він відділений від міста величезною стіною і водночас є самим серцем цього містечка. Я вже майже вивчила тут кожен закуток, кожну галявину та сховок у тіні дерев. Троянди, звісно, прекрасні, та не вони привертають найбільше мою увагу, а саме це місце. Та в мене відчуття, що парк незавершений, що йому чогось усе ще не вистачає.

«Здається, нам, українцям, завжди чогось не вистачає».

Чи це в мені так оживає голос митця? І мені знову хочеться малювати й створювати щось прекрасне, як і це місце.

«Створити, щоб воно потім пилилося десь під ліжком, як непотріб, нікому не потрібний».

Та мене вже починає огортати сум, бо здається, скоро я буду вимушена попрощатися з цим місцем та готелем. Готель заповнений лише у сезон, який уже добігає кінця. А потім знову тиша, коли бронюють лише кілька номерів на місяць.

— Сезонна робота, — як він попередив нас на самому початку, коли наймав.

«Ну звісно, усе хороше має здатність завершуватися».