18.

Марта жовтень 2023 р., Зангерхаузен 

Ця країна дивує мене своєю перемінливістю та стабільністю водночас. Погода змінює свій настрій майже щогодини, але вчасно, ніби за розкладом. То вона сіра та моторошна, як з фільмів жахів, а потім — світла та привітна, як персонажі Діснейленду.

І люди тут такі ж. Здається, стримані та суворі, та насправді вміло маскують свої почуття. Вони не виставляють своє життя напоказ. Тихі родинні вечори, коли все місто затихає, добре сховані за дверима. Це відбивається болем у моєму серці та приносить нову хвилю спогадів про дім.

«У нас удома вечори були гучними, з піснями й сльозами. Тут — як у музеї: тихо й красиво, але холодно».

Особливо коли я йду вуличками й роздивляюся чужі будинки. Кожен з них — це витвір мистецтва. Фахверкові фасади з чорними балками на білому тлі, різьблені двері, вікна з маленькими шибками, за якими завжди ідеально чисті фіранки та безліч усіляких фігурок — цілі сцени з життя. Та й вогники, як на новорічних гірляндах, хоч надворі лише жовтень.

«Німці люблять прикрашати свої будинки так само, як і себе».

Вони перш за все цінують свободу та комфорт, індивідуальність.

Та тут ці поняття значать зовсім інше, ніж в Україні. Вони оберігають приватність своєї родини, та на свята не зустрінеш гучних святкувань майже всім селом. І за цим я трохи сумую, та для українця це ніколи не було проблемою. Завжди знайде своїх і ще влаштує свято з нічого. Зовсім не важливо, де ти є, — він відшукає свого, мабуть, по дивній спільній ниточці, що міцно всіх в’яже в одне. А на чужині ця нитка стає справжнім канатом, і тоді на кілька годин ти забуваєш, що ти далеко від дому. І я також тримаюся за цей канат, коли навкруги туман і ти не бачиш свого майбутнього.

«Саме так, тут туман — це не метафора, це стиль життя».

Німецький туман — це справжній спектр різних туманностей. Від густого, молочного, коли ти не бачиш своєї руки, якщо просто витягнеш її, і до легкої сіруватої димки, що лише трохи замилює око, надає чарівності та загадковості. Ранками він піднімається, повзе повільно вулицями, обіймає старі будинки, робить усе м’яким і нереальним. Іноді я прокидаюся від того, що за вікном — біла стіна, і здається, ніби місто зникло, а я залишилася одна в світі.

Клімат тут помірніший, ніж в Україні, і хоч зараз уже осінь, та досить тепло. А трава така ж зелена, як навесні. Та це тепло може бути оманливим, і за кілька годин уже йде дощ чи кружляють перші сніжинки. Це трохи збиває з пантелику.

Як і погляди, що я ловлю на собі.