17.

Фелікс, жовтень 2023 р., Зангерхаузен

Сьогодні мені наснився дивний сон.

То був ніби погляд у минуле. Наш будинок, розкішна вітальня, де зараз розміщена їдальня готелю. Та дівчина за піаніно. Її вбрання було стриманим та однозначно належало до зовсім іншої епохи. Волосся зібране у високу зачіску, де лише кілька прядок вибивалися із загальної композиції. Пишна сукня та корсет, що сковував кожен її рух. Але вона грала так натхненно і так пристрасно. Та коли я підійшов ближче, я побачив зовсім інше обличчя — дівчини, нової прибиральниці у готелі.

«Це треба ж було такому наснитися, прямо серіал Нетфлікс, не менше».

І ось тепер вона часто приходить до мене в снах.

«Я ж кажу — серіал».

Марта — ось як її звати. Я запам’ятав її ім’я одразу, як вона прийшла. Та це все, що я знаю про неї: ім’я і те, що вона, як і більшість, приїхала до Німеччини шукати захисту від війни. З порожнім поглядом і руками, що тремтять від холоду, навіть коли в приміщенні тепло.

Я бачу її вранці, коли все навкруги ще оповито туманом, а вона, неначе примара, тихо та безшумно просувається готелем. Восени тут уже не так багато гостей — лише окремі любителі троянд, що приїжджають подивитися на останні квіти перед заморозками, та випадкові мандрівники, які забрели в Зангерхаузен через його тишу й старовинні вулички. Туман повзе з гір, змішується з ще зеленою травою та пожухлим листям. У цьому всьому вона здається частиною пейзажу — ніби одна з тих тіней.

Та не це мене хвилює. Щось у ній здається мені до болю знайомим, ніби я вже бачив її раніше. У мене чудова пам’ять на обличчя, особливо клієнтів. Можливо, вона вже приїжджала колись раніше до нашого готелю, відвідувала Розаріум. Я шукаю логічних пояснень. Як важко, що не можна просто запитати. Я впевнений, що якщо буду знати, звідки я її знаю, вона перестане мені ввижатися — у сні та наяву.

Та вона не балакуча. Звісно, зі своїми вона спілкується охоче, але тільки-но я заходжу в приміщення — замовкає. І ці перелякані очі, що дивляться всередину мене. Ніби знають мене. Це нелогічно: я ж навіть її не знаю, до того ж вона працює на мене. Іноді я ловлю себе на тому, що намагаюся уявити, як вона виглядала до війни — чи сміялася голосно, чи мала звичку поправляти волосся жестом, який я тепер бачу в кожному її русі.

Заради неї я порушив уже кілька своїх правил. Та мені хочеться, щоб вона була поруч. Я хочу розгадати цю таємницю. Я сиджу в кабінеті і спостерігаю, як вона прибирає.

Сьогодні на диво погожий день, і погода ще не змінилася. Я широко відкриваю вікно, бо в кабінеті досить задушливо. Прохолодний порив вітру вдаряє мені прямо в груди, та я витримую його натиск. У її присутності я почуваюся впевнено і навіть не помічаю, як сідаю в крісло. Звідси видно частину Розаріуму — старі арки, вкриті останніми червоними й рожевими квітами, і стежки, де іноді гуляють відвідувачі. Але я дивлюся тільки на неї.

На столі купа паперів — здебільшого рахунки, договори на постачання, плани розселення номерів. Та замість паперів, що потребують моєї уваги, я спостерігаю за нею.

Її худорлявість здається мені надмірною, вона не виглядає природною. Та, враховуючи, через що вона пройшла, це не дивно. Темні кола під очима — мабуть, вона і досі погано спить. Війна залишила на ній свій слід, і я не знаю, чи він колись зникне, чи, може, хоч стане менш помітним. Я не вимагаю носити уніформи, і тому вона одягнена майже як я — у темні джинси та худі. Цей одяг хоч трохи приховує її худобу. Бо коли я уявляю її в платті, мені стає трохи страшно: воно б висіло на ній, неначе на вішаку, — настільки вона худа. Іноді я думаю, чи не забуває вона їсти, чи не економить на всьому, щоб надіслати гроші рідним — така звичка в багатьох, хто приїхав звідти.

«Цікаво, якого кольору її очі?»

Бо вона постійно їх ховає, ніби з переляку. Мабуть, вони темні, темно-карі. Та ці вилиці, що трохи випинаються, мене лякають — здається, ними можна поранитися, якщо провести долонею по її обличчю. Вона намагається зібрати волосся у тугий пучок, та кілька прядок завжди вибиваються, і коли я їх бачу, несвідомо починаю посміхатися.

«Якби ж вона їх розпустила, от лайно…» — я не витримую та різко переводжу погляд на папери.

Моє шарудіння привертає її увагу. Та Марта навіть не дивиться в мій бік і просто продовжує витирати кожну шпаринку цих нескінченних полиць для книг.

Я бачу, що вона нервує, її руки трусяться.

«Цікаво, чому?»

Вона ж справно виконує свою роботу. Цей кабінет ще ніколи не блищав так. Вона — загадка, і чим більше я намагаюся її зрозуміти, тим більше не розумію. І справа тут уже давно не тільки в мові.

Мій прагматизм дає слабину. Я хочу знати про неї більше. Обережно, щоб не злякати, я підходжу і пробую завести розмову:

— Alles gut?⁷ — питаю я німецькою, намагаючись промовляти кожне слово повільно та чітко. Моя тінь відбилася на її обличчі.

Марта лише швидко глянула на мене та розгублено застигла. Вона однозначно не зрозуміла ні слова. І я гублюся, бо не знаю, що робити далі. Я виступаю перед натовпом народу, та тут не доберу слів, щоб вона мене зрозуміла. А може, слова не так важливі.

Тоді я змінюю тактику. Я беру книжку і говорю:

— Das Buch⁸.