16.

Розалія лютий 1914 р., Кенігсберг

Я все ще очікую на листа від нього: він обіцяв написати, і я хочу вірити його слову.

Як тільки я чую вхідні двері, швидко спускаюся сходами, щоб перестріти посильного ще до того, як він піде до батька.

— Сьогодні знову нічого немає, — відповідає Лілі на моє німе питання і знову стає, як страж, перегороджуючи мені шлях.

Я навіть хотіла сісти та написати йому самостійно, та Лілі вважає, що це буде вкрай зухвало та недоречно.

— Так юні пані не поводяться, — вичитує вона мене вкотре.

І я знову повертаюся до своєї кімнати. Протягом дня я шукаю собі справу, щоб зайняти всі свої думки. А ще я охоче допомагаю батькові з бухгалтерією, бо саме там я відчуваю його присутність — у тих контрактах та договорах.

Батьківський кабінет досить простий, зате функціональний: великий стіл, стелажі для документів і куточок з двома зручними кріслами. Я полюбляю сидіти в одному з них та спостерігати за тим, як батько працює.

Іноді він гукає мене:

— Ходи сюди, Роза. Дивись, які ці камінці темні. Такі зустрічаються вкрай рідко, отже, і коштуватимуть дорожче. А от ці — зовсім прозорі, неначе сонячне проміння виблискує на сонці.

Він уважно розглядає кожен камінь, оцінює його та сортує.

— Завжди залишай частину собі. Ніколи не продавай останнє, — він ділиться зі мною сімейними таємницями та своєю особистою мудрістю.

Батько кладе руку на моє плече, і в цьому жесті — вся його любов та піклування.

Я торкаюся кожного камінця і відчуваю його тепло, та найбільше мені подобаються необроблені камені: місцями гострі, сховані у жовтувато-молочну димку. Ти ніколи не знаєш, що чекає тебе всередині, — це загадка і таємниця, яку я прагну розгадати.

Інколи я уявляю, як ці шматки бурштину колись лежали на дні моря, що омивало наші береги, і як вони чекали тисячоліття, щоб потрапити саме до наших рук. Батько іноді згадує, що найцінніші знахідки приходять саме з копалень біля Балтійського узбережжя, але останнім часом він усе частіше говорить про якісь інші місця та поки тримає їхнє місцезнаходження в таємниці навіть від мене.

Батько, як і я, також чимось стурбований. Я бачу це в його очах, що поступово почали втрачати блиск та хитринку, яку я так люблю. Кожна вранішня газета робить його більш нещасним. Заголовки про Балкани, про напруженість у Відні, про маневри флоту — усе це він читає мовчки, а потім складає навпіл, ніби намагається сховати погані вісті від самого себе.

Я приношу йому чай у кабінет, та від усіх моїх розпитувань він ухиляється.

— Погані новини, та, надіюся, скоро вітер зміниться, — відповідає він щораз і цілує мене в щоку.

І знову ховає очі. І я розумію, що не зміниться і краще не стане. Та все ж я до кінця не розумію, що відбувається і що так його турбує.

Іноді ввечері, коли місто вже засинає, я чую, як він тихо говорить з матір’ю про «резерви», про «контракти, що можуть не виконатися», про те, що «Кенігсберг стоїть надто близько до кордону». Я чую це, бо підслуховую біля їхньої спальні.

«Так, мої манери погіршуються відповідно до погіршення атмосфери у будинку. І я не планую за це вибачатися».

Єдине, що лишилося незмінним, — це моя гра на фортепіано. Я значно покращила її: усі важкі місця, що раніше мені не давалися, тепер ніби самі народжуються поміж моїх пальців.

Я ніжно торкаюся клавіш — мелодія немов оживає. Тепер я розумію кожен акорд, кожен складний пасаж. Тепер вона ідеальна. Я не просто граю — я відчуваю музику, вона проходить крізь мене.

Іноді я закриваю очі, граючи, та уявляю, що він сидить десь неподалік, слухає, як я граю. І я граю для нього, навіть тоді, коли в кімнаті нікого немає.

Останнім часом я почала додавати маленькі паузи, ніби даючи простір для його уявної відповіді, для його подиху, який я так хочу відчути знову.

Та останніми днями наш дім не покидають погані звістки.

Я прокинулася від шуму та сум’яття, що наповнили коридори будинку. Швидко накинувши халат, я поспішила на цей шум.

— Матінка захворіла, лікар сказав, що то від переживань, — коротко відповів батько на моє питання та зачинив двері до спальні.

Я була трохи розгубленою: здається, світ, що вибудували мої батьки, і справді почав розвалюватися. Я стисла руки так сильно, що вони побіліли, і відчула біль.

Моя мати завжди чудово справлялася з управлінням будинку. Ми мали небагато слуг, та при мудрому керівництві матінки цього було достатньо. З малих років частину обов’язків усі діти виконували нарівні зі слугами — це була основа нашого виховання. Рівність замість зверхності.

Та раптом кухарка не знала, що готувати. І це майже паралізувало будинок.

— Приготуй щось просте та звичне. Не важливо, що саме, головне — щоб було, — заспокоїла я її.

Та насправді і сама потребувала заспокоєння. Частково я знайшла його у справах. Я вирішила, що час мені взяти деякі домашні обов’язки на себе, а особливо — піклування про менших дітей.

Їхня освіта має бути найкращою, і, крім уроків з учителями, я ще займалася з ними особисто. Письмо та математика — це найважливіше, а ще трохи латини та музики. Їхня стабільність також дуже важлива.