15.

Густав лютий 1914 р., Зангерхаузен

Сьогодні мати попросила мене супроводжувати сестру на прогулянці. Хелена вже давно просилася на катання на ковзанах. Я погодився, бо останнім часом і справді проводив мало часу з родиною. Моя сестра просто щаслива і по-дитячому радіє цій можливості. Вона вправна на льоду і вже певний час не покидає його, насолоджуючись певним відчуттям свободи.

Та от мені, здається, у найближчий час на таке розраховувати не варто. Повсякчас мене оточують молоді особи, здебільшого зі своїми мамами. Це ніби безкінечна розмова, що ніколи не закінчується, лише постійно змінюються дійові особи.

— Яка приємна несподіванка, герр Густав, — починає зазвичай поважна фрау, як тільки бачить мене.

— Так, і мені дуже приємно вас бачити, — я намагаюся бути ввічливим та одночасно стриманим. Це найкраща тактика у таких випадках.

— Останнім часом вас неможливо зустріти. Невже ви переховуєтеся? — і вона вже подає мені руку.

— Справи, справи заполонили всю мою увагу, — я навмисно хитаю головою, шукаючи у натовпі свою сестру. Вона зараз єдиний мій порятунок.

— Було б дуже чудово, якби ви завітали до нас у гості, — чую я, коли роблю кілька кроків у бік сестри.

— Не можу нічого обіцяти, кажу ж, дуже багато справ. Але при першій же нагоді… — я ввічливо намагаюся відмовитися.

— Герр Густав, а ви знайомі з моєю дочкою? — я розумію, що зараз саме я, а не моя сестра, на тонкому льоду.

— Не мав такої честі бути представленим.

Далі на мене чекає або розлогий опис юної особи з усіма її достоїнствами, або «портрет вживу», так би мовити. Всі ці юні фройляйн гарні та виховані, та жодна з них не спонукає моє серце битися швидше.

Я витрачаю мінімальний час на розмову, щоб не здатися зухвалим, і нарешті отримую свободу. Та вона виявляється занадто короткою — лише мить перепочинку, і це дійство відбувається знову. Мене вже огорнув справжній шлейф ароматів, і він потроху починає мене душити.

Та нарешті Хелена втомлена і хоче додому. І я безмежно вдячний їй за це.

Я також бачу, що батько налаштований на серйозну розмову, та я і досі уникаю її. Я не боюся його несхвалення, ні. Просто наразі я хочу залишити всі ці відчуття тільки собі. Зберегти тепло моментів тільки для себе — і в цьому я повний егоїст. Та я реаліст і розумію, що скоро від мене вимагатимуть конкретних дій. Тому навіть не дочекавшись відповіді, я знову пишу їй листа:

Вельмишановна фройляйн Розаліє,
пробачте мені мою настирність та нав’язливість, проте я постійно згадую наші розмови і прагну їх продовжити. Я хочу почути вашу думку з багатьох питань.
Яку книгу ви порадите мені почитати? Що читаєте саме ви? Чи було б вам цікаво поглянути на наше місто навесні чи, можливо, влітку? Чи дозволите ви мені таку вільність — запросити вас з родиною до нас?
Очікую на вашу скору відповідь.
З найкращими побажаннями
Герр Густав

Я запечатую лист і вже чекаю на відповідь, ще навіть не надіславши його. Я маю переконатися, перш ніж робити наступний крок.

Коли я кладу конверт на стіл, пальці ледь тремтять. Не від холоду — від передчуття. Я знаю, що цей лист полетить до Кенігсберга, і там, у її руках, він стане чимось більшим, ніж просто папір. Він стане продовженням мене. І я молюся, щоб вона не відклала його вбік, як черговий лист від чергового залицяльника. Бо я — не черговий. Я мушу стати — єдиним.