14.

Густав січень 1914 р., Зангерхаузен

Пройшов уже місяць, як ми бачилися востаннє на ярмарку. Та кожен день приносить мені згадку про Розалію.

Перевіряючи виконання робіт у шахтах, я бачу її образ поруч. Як вона ходила тут, не боячись забруднити нижню спідницю плаття. Її питання все ще стоять у моїй голові, і я ретельно шукаю на них відповідь. Іноді я навіть зупиняюся посеред галереї, де світло ламп ледь пробивається крізь пил, і думаю:

«А що б вона запитала зараз?»

І тоді я сам ставлю це питання вголос.

— Ви вже намітили нову ділянку для видобутку? — питаю я робітників.

— Так, пане. Скоро почнемо, — обережно відповідає керівник зміни.

— А чому саме тут? — моє питання їх тривожить. Та я знаю, що саме це запитала б Розалія.

— Чесно кажучи, натрапили випадково… — вони не знають, що мені відповісти. Що саме я хочу від них почути. Зовсім як я, коли вона мене запитала.

Я посміхаюся і просто їду далі, залишивши працівників у спокої. Мабуть, вони вже збентежені моєю поведінкою. Вони переглядаються за моєю спиною, але я вже не обертаюся. Їхні шепоти відлунюють у тунелі, як відлуння її голосу.

Щовечора я прошу молодшу сестру зіграти Баха. Кімнату огортає величність музики. Звуки відбиваються від дерев’яних панелей вітальні та ніби зависають у повітрі. Кожна складка та мереживо на рукавах її плаття зараз тріпоче від міці цих нот. Гордовито, наймолодша з нас, зараз тримає всю родину у захваті. Вона чудово грає, та я хочу чути зовсім інші звуки. Я сідаю поруч, ми починаємо грати разом — у чотири руки. Та, на жаль, їй не вдається розбудити ті емоції, що розбурхала в мені своєю грою Розалія. Коли тут грала Розалія, мені здавалося, що то співали янголи зі стелі. Тепер же музика просто красива — але порожня.

Мій брат також потішається з мене. Щоразу, як ми їдемо у товариство. Він ще занадто юний для таких місць, і я наглядаю за ним. Та ця атмосфера вільності, неупередженості та дозволеності, якою так захоплюється мій брат, останнім часом мене обтяжує.

— Чому ти не граєш у карти з усіма? — питає Отто, посміхаючись.

Натомість я сиджу та читаю газету. Сигарета лежить поруч, та я не курю. Її дим створює завісу між мною та цілим світом. Ці новини мене турбують. Заголовки про Балкани, про напругу в Європі, про те, що хтось десь знову переозброюється. Я читаю їх, і в моїй голові вже зароджуються сумні думки:

«А що, як довго все це триватиме? І що буде далі?»

— Ти ж знаєш, я не азартний, та й тобі не раджу захоплюватися, — я і справді турбуюся.

— Тоді чому взагалі приходиш сюди?

— Бо тут обговорюються справи, зустрічаються потрібні люди… — починаю я пояснювати і так відомі речі.

Десь зовсім поруч чути галасливу розмову кількох молодих людей. Вони також обговорюють новини, а ще одну вже не молоду вдову.

— А здається, що тебе змусили прийти в бордель, — мій брат не добирає слів.

— Ну так, це не опера, — і я посміхаюся.

Він спостерігає, як я мучуся, і, здається, це навіть приносить йому задоволення. Та я впевнений, що за кілька років, а може й раніше, наші ролі зміняться. Та я не буду потішатися — лише згадуватиму з посмішкою ці часи.

Прогулянки Розаріумом — ось що мене рятує. Тут я відчуваю її найсильніше та найближче. Вона ніби живе у кожній квітці. І не важливо, що вже вдарили морози та квіти, що ще недавно пишно цвіли, тепер стоять кущами, де кожна квітка вкрита тонкою кригою. Ніби лід узяв її у полон. Та він не руйнує — він зберігає, немовби запечатує кожну троянду у кришталь. Вони прекрасні, як її рум’янець, що ніжним сяйвом лягав на щоки щоразу, як я говорив до неї.

Я торкаюся рукою до цих квіток, і лід обпікає мої пальці. Та я продовжую торкатися — так, ніби торкаюся до неї. І знову ходжу тими самими алеями, де прогулювався разом із нею. І ось наша лавочка, де тепер я сиджу один.

Це стало моїм ритуалом — щоденна прогулянка по обіді. Час, коли я відкладаю усі справи та уявляю, ніби гуляю тут із нею. Як називаю її своєю Розалією — не тільки пошепки. І завжди у моїй голові вона відповідає мені. Іноді я навіть зупиняюся й кажу вголос: 

— А ви що думаєте про це, фройляйн Розаліє? — і вітер шелестить у голих гілках, ніби дає відповідь.

Ввечері, при тьмяному світлі лампи, я сиджу у кабінеті та пишу їй листа. Все те, що не встиг сказати тоді, на ярмарку. Та скільки слів навіть не торкаються паперу. Мені не підібрати слів, тому багато моїх спроб опиняються у кошику. І лампа знову відкидає химерні тіні — на папір та на мене.

— Яке марнотратство паперу та чорнил, — сказав би батько, якби побачив.

Та мені байдуже навіть до цього. Я ховаю листа під цілою купою контрактів. Нехай я розорюся, та цей лист — це найдорожче, що можу їй зараз дати. І він має бути ідеальним:

Вельмишановна фройляйн Розаліє,
ви дозволили вам написати, і цим уже зробили мене щасливим. Я все згадую нашу зустріч і те, яке враження ви справили на мене. Я ще не зустрічав юної особи, що так талановито поєднувала у собі грацію та силу, делікатну вроду та гострий розум. Ми багато говорили про Баха, і лише за вашої допомоги я зрозумів його талант, відкрив його наново. Тепер я часто слухаю його вечорами та згадую вас. Дозвольте надіслати вам невеликий подарунок — це троянда з Розаріума. Вона лише бліда тінь вашої вроди, та завжди нагадує мені про вас. Я сподіваюся, що не завдав вам клопоту та отримаю від вас хоч кілька слів.
З безмежною повагою
Густав Гольштейн