13.

Марта вересень 2023 р., Занґергаузен

Через кілька днів Лариса мені зателефонувала та покликала з собою. Я бачила хазяїна лише кілька хвилин, коли прийшла. До того ж зі мною була ще одна дівчина та Лариса. Я назвала своє ім’я, як нас вчили на курсах. Та він нічого не сказав. Лише похитав головою на знак згоди. А потім — ще пару фраз так скоро, що я нічого не зрозуміла.

«Найкоротша співбесіда в моєму житті», — я навіть не встигла добре його роздивитися та й не хотіла витріщатися. Він стояв спиною до вікна, і світло падало йому на волосся, роблячи його майже білим. Я лише встигла помітити, як він швидко глянув на мене — не оцінююче, а ніби просто зафіксував: «ще одна». І все.

Лариса пояснила потім, що ми можемо жити тут, у готелі. Це мені сподобалося, бо, чесно кажучи, табір для біженців викликав у мене болючі спогади про дім та здавався мені зовсім нестабільним. Також Лариса пояснила, що нас узяли покоївками, чи, простіше кажучи, прибиральницями. Та я вже потрапила під чари цього місця й дуже захотіла залишитися, тому мені було байдуже.

А місце і справді було ефектним. Готель, що раніше був маєтком. Він дихав історією й був схожий на музей. Безліч речей, що стояли тут лише тому, що, мабуть, були тут завжди. Не для практичності — скоріше просто для краси. Та для мене було цікаво роздивлятися їх. Чисто з професійної сторони.

Ці масивні рами картин уже самі по собі були витвором мистецтва — я вже не кажу про портрети. Жінки в сукнях з високими комірцями, чоловіки в мундирах, діти з кучерями й серйозними очима — усі вони дивилися на мене так, ніби знали щось, чого я ще не зрозуміла. І безліч фарфорових статуеток, які я боялася розбити. Це були мініатюрні сцени з життя, що відображали будь-яку подію: танець на балу, полювання, материнство, навіть маленька дівчинка з кошиком троянд. Та ще більше — ліпнини, що ніби намагалася вирватися зі стін. Фігури чи то дітей, чи то ангелів, обрамлені гірляндами з квітів. Деякі з них були такі детальні, що я бачила навіть дрібні прожилки на листочках.

«Прибиральниця, що оцінює витвори мистецтва під час прибирання», — я посміхнулася сама собі.

Та це насправді було захопливо. Бо кожна річ була унікальна та неповторна. Майже все було виконано вручну, в одному екземплярі. За цим процесом я часто не помічала більше нічого — ні самого прибирання, ні часу, що я витрачала на нього. Та загалом процес мені подобався. Я робила все, як навчила мене моя бабуся: без поспіху, ретельно та обережно. А ще я почала ставити живі квіти до номерів чи хоча б залишати засушені пелюстки. Це додавало аромату та певної атмосфери кімнаті.

«Оживила музей», — надіюся, така ініціатива не завдасть мені клопоту.
Я майже постійно ходила в навушниках, де прослуховувала базові уроки німецької й так учила слова. Та іноді я не помічала, як починала говорити вголос. І саме через це навіть кілька разів потрапляла в халепу.

— Entschuldigung⁵ — знову й знову повторювала я слово, що ніяк мені не давалося.

— Kein Problem⁶ — чи щось типу цього пролунало майже біля мого вуха.

Я оторопіла та знову сховалася до готельного номера, який щойно завершила прибирати.

Це знову був він. Та я вже кілька разів бачила його, тому точно знала, як він виглядає. У ньому одразу ж відчувалася порода. Дивно таке казати в нашому столітті, але це правда. Високий, статний, з блакитними очима та світлим волоссям. Він не був блондином у прямому розумінні цього слова. Та його праотці однозначно були. Простота й практичність його одягу мене вразили. Футболка та джинси — ніяких костюмів. Він поєднував у собі речі, які я не могла навіть уявити разом. А ще я зрозуміла, що мене бентежить його аромат — терпкий і водночас солодкий. Це був не типовий чоловічий парфум. Схоже на суміш деревини, пелюсток квіток і чогось металевого — ніби він увесь день ходив між трояндами й старою ковальнею.

Він часто прогулювався коридорами готелю, та я намагалася не потрапляти йому на очі. Та ми постійно зустрічалися й одразу ж відштовхувалися, як ті два магніти.

«Лише цього мені зараз і не вистачає», — обурювалася я щоразу. — «Ти приїхала сюди заради роботи, ну й перепочинку від війни».

Та доля однозначно мала на нас зовсім інші плани.

Здається, десь за тиждень чи два Лариса сказала мені, що відтепер саме я маю прибирати в його кабінеті. Раніше це робила полька, що працювала тут уже багато років і була однією з небагатьох постійних працівників. Та він обрав мене, бо був вражений тим, як я прибираю. Не знаю, чи це правда, але саме так мені сказала Лариса. Отже, ми тепер будемо бачитися ще частіше.

Того вечора я довго не могла заснути. Лежала в маленькій кімнаті під дахом і думала:

«Чому саме я? Чому він обрав мене для цієї роботи? І чому так пильно слідкує за кожним кроком? Якщо не довіряє, то чого покликав? Так багато «чому». А я лише хотіла перепочинку та спокою. Невже це так багато?»

⁵ Вибачте.
⁶ Немає проблем.