12.

Марта серпень 2023 р., Зангерхаузен

Німеччина захопила мене з першого погляду. Це було щось зовсім нове та відмінне від України, та попри це якісь моменти здавалися мені знайомими й навіть більше — рідними.

Перш за все — це ранковий туман. Я дивилася на нове місто, та крізь нього мені вбачалося моє рідне Полісся, яке також часто заколисував туман. Якби не вітряки, що здіймалися на полях, я іноді, мабуть, не могла б відрізнити, де саме перебуваю. Туман тут був густіший, майже молочний, і він не просто лежав на землі — повільно плив вулицями, обіймав будинки, ніби хотів приховати їх від зайвих очей. Я стояла біля вікна маленької кімнати, яку мені виділили в гуртожитку для біженців, і вдихала це повітря — прохолодне, трохи сире, з присмаком трави й далекого лісу. І на мить здавалося, що бабуся зараз вийде з туману з відром молока, як у дитинстві.

І ще аромат — тут він був трохи іншим. Повітря Полісся пахло соснами та болотом, а тут…

«Ну, чесно кажучи, я ще не вирішила».

Для мене це виглядало постійним калейдоскопом, коли погода могла змінитися за день до п’яти разів. Я прокидалася й відчувала, ніби я вдома, в селі; проходило кілька годин — і вже так яскраво сяяло сонце, даруючи своє тепло. Та коли я завертала за кут, раптом погода знову змінювалася, і мряка повертала мене в спогади дитинства.

Погода тут завжди була вередлива, перемінлива, як панянка з примхливим характером. Та, на диво, це мені імпонувало, ніби сама природа відчуває мене. Іноді я просто стояла під дощем без парасольки, дозволяючи краплям котитися по обличчю, і думала: 

«Може, це й добре, що тут усе змінюється так швидко».

Це надавало мені сміливості. А ще — велика кількість українців, яких я одразу ж зустріла. Це була вже своя невелика спільнота, де кожен знає один одного та радісно приймає новеньких лише тому, що ти такий самий — ти українець.

Така собі країна в мініатюрі. Люди з Донеччини та Луганщини, ті, що раніше жили в Херсоні чи в Одесі. Київ, Харків, Тернопіль та Львів — усі свої. Об’єднані спільною ниткою долі. На якийсь час я навіть забула, що залишилася у світі майже сама. Ніби всі вони були моєю родиною. Вони обіймали мене при першій зустрічі, ніби ми не вперше бачимося, а просто давно не зустрічалися. Хтось приносив домашні пиріжки, хтось ділився ковдрою, хтось просто сидів поруч і мовчав, коли слів не вистачало.

І за правилами родини всі допомагали та турбувалися один про одного. Одне повідомлення в групі — і ти вже знаєш, де найкращі знижки на товари, де придбати ту чи іншу річ, купити українські харчі. Тут порадять, хто може допомогти з документами, і навіть підкажуть, де шукати роботу. Ну і, звісно, скажуть, що варто відвідати, що побачити. Група в Telegram гуділа цілий день — від ранкових привітань до вечірніх: Тримайтеся, все буде добре.

Хоча містечко досить маленьке, та тут є унікальне місце, заради якого приїжджають з усієї Європи. Воно так і називається — Європейський Розаріум. Насправді це величезний парк, де зібрані найрізноманітніші сорти троянд. Та інші рослини тут також є. Я гуляла доріжками та натрапила на клумбу, що викликала в мене сльози. Кам’яні рози, які ми часто в Україні саджаємо на могилах наших померлих. Я вдивлялася в кожну зелену пелюстку цього природного килимка та згадувала бабусю.

«Тітка Мотря має посадити такі на могилі», — я ще довго просто стояла там, ніби то був клаптик мого життя, який хтось вирвав і обережно переніс сюди.

Ну і, звісно, троянди — скільки знайомих мені, бо в селі мало не кожна хата була заквітчана такими ж кущами. Блідо-рожеві, як ранковий серпанок, і яскраво-червоні, неначе кров; жовтогарячі, як саме сонце. Великі пишні квіти та дрібні, маленькі. І поміж знайомими раптом з’являлися ті, що я бачила вперше:

«Отакої, вони їх що, пофарбували?»

Мене просто причарували насичено-сині, майже фіолетові троянди. Вони виглядали, ніби перенесені сюди з казки. А мені зараз так хотілося повірити в щось ...

«Ще трохи — і я перетворюся на Алісу…» — і, поки ніхто не бачить, я скорчила гримасу.

Я пообіцяла собі, що обов’язково прийду сюди ще. Бо тут я найбільше відчувала спорідненість із домівкою та й з Україною загалом. Кожна троянда ніби шепотіла: 

«Ти не одна. Дивись, скільки нас тут — різних, але разом».

Ввечері я прийшла в місце, де збиралися всі наші. Це було приміщення школи, та вечорами тут проводили різні зустрічі.

«Ну ось, я знову в школі».

Тут обговорювали новини, знайомилися, вирішували питання та вивчали німецьку мову. Це були такі собі неофіційні курси для своїх. Я прагнула якнайскоріше зайняти себе якоюсь справою, бо довго сидіти без діла просто не могла. І вивчення мови ідеально для цього підходило. Це завантажувало мій мозок настільки, що я просто не мала сили на сум та розпач, які постійно чатували на мене. Кожне нове слово відчувалося як маленька перемога — ніби я не просто вчила мову, а будувала міст назад до нормального життя.

— Привіт. Ти звідки? — запитала мене жінка, що підсіла до мене.

— Привіт. З Києва, — відповіла я майже пошепки. Вже розпочався урок.

— А я з Херсона, — так само пошепки.

Ми переглянулися та посміхнулися. Я старанно записувала все до зошита й раділа, що пояснюють саме українською. А між заняттями ми знову продовжили нашу розмову за кавою з автомату. У коридорі вже стояв досить впізнаваний аромат — суміш дешевої кави, печива й людського тепла.