11.

Фелікс серпень 2023 р., Зангерхаузен

Так, вони однозначно вирізнялися посеред усіх біженців, що за останні роки приїхали до країни. Мабуть, тому я спочатку сплутав їх з туристами. Час від часу хтось з них знову повторював одне лише слово — «Arbeit».

«Отже, мені не почулося».

Раптом мені захотілося поспілкуватися з ними більше. Ба більше — може, навіть якось допомогти їм. Вони викликали довіру лише тим, як спілкувалися між собою.

А ще — ніби самі небеса чи то мої пращури дали мені підказку. Це було саме тим, що я так відчайдушно шукав. Але це також був і ризик. Великий ризик. Я знав, як швидко в маленькому містечку починаються розмови.

«Гольдбах наймає українців». «Він залишить без роботи місцевих». «А що, якщо вони не впораються? Чи навпаки — впораються?» — Я буквально чув ці фрази у своїй голові.

Та я вже втомився від порожніх коридорів і від того, що кожних кілька місяців доводилося пояснювати новим працівникам, де що лежить. Я дав їм свою візитку та кілька разів повторив це магічне слово — «робота».

І надіявся, що, може, хоч хтось з них відгукнеться.

Наскільки великим було моє здивування, коли наступного дня біля дванадцяти чоловік прийшло до готелю. Це було значно більше, ніж я зустрів спочатку. А ще вони взяли з собою перекладача. І саме це мене просто приголомшило — їхня проста зацікавленість.

Вони стояли в фойє, акуратно тримаючи сумки в руках, і дивилися на мене не як на роботодавця, а як на людину, яка може дати їм шанс. У їхніх очах не було благання — була рішучість.

— Я хотів запропонувати вам роботу. Звісно, не на повний день, та все ж досить постійну. Не тільки зараз, коли в готелі є відвідувачі, але й тоді, коли буде міжсезоння. Зарплата мінімальна, та я можу виділити кілька кімнат для проживання, — я був відвертим і нічого не приховував.

Перекладач, здається, все пояснив їм досить ретельно. І тоді я побачив у їхніх очах радість — багато хто ствердно кивав головою. Хтось навіть усміхнувся. Тихо, але щиро.

— Що ви вмієте? Ким працювали раніше? — запитав я.

І наша розмова переросла у короткі співбесіди з кожним, хто захотів залишитися. Переважна більшість — це були жінки, хоча було й кілька чоловіків. І щоразу я дивувався знову й знову.

Тут були й кухарі, й продавці, багато хто мав і вищу освіту. Одна жінка розповіла, що була ріелтором у Києві, інша — вчителькою музики. Та не це мене дивувало найбільше, а те, як швидко вони погоджувалися на різну роботу.

Та я був меркантильним у цей момент — мені просто були необхідні хороші працівники за мінімальну плату. Бо це був єдиний спосіб, щоб готель вистояв. Чесно кажучи, я вже був готовий на будь-яких працівників, бо останніми роками саме так і було.

Ну а з мовою — з нею ми якось розберемося.

Пройшло лише кілька тижнів, а потім і місяців, і я відчув конкретні зміни в готелі. Кілька жінок попросилися працювати на кухню, і я був цьому дуже радий. Бо туди завжди найважче знайти працівників.

Вони допомагали кухарю й швидко поладнали, навіть не володіючи мовою. Іноді, коли я заходив, то чув, що вони співають під час роботи. І не важливо, що саме вони роблять — чистять овочі чи миють посуд. Їхні голоси лунали тихо, але впевнено, ніби пісня була частиною роботи, частиною життя.

А ще я помітив за ними таку особливість: вони вміли бути непомітними, ніби розчинялися в стінах самого готелю. Вони не галасували, не вимагали уваги, але все робили швидко й точно.

І ці зміни мене радували, як ніколи.

Я спостерігав, сидячи за столом на терасі, як чітко та злагоджено все почало працювати. Ніби вони тут уже не один рік або й усе життя працювали в готельній індустрії. Серед них була жінка, яка могла сказати прості фрази. І саме через неї велося наше основне спілкування.

— Приїхало ще декілька дівчат, і вони також хочуть працювати, — почала якось вона, трохи плутаючи слова.

— Та скоро роботи стане менше, — на дворі вже був серпень.

— То, може, вони поки прийдуть повчитися, а працювати почнуть наступного року, — її слова мене здивували. Вони планували майбутнє, коли навіть я не був у ньому впевнений.

— Добре, ну ще кілька покоївок не завадить. Якщо вони не проти прибирання.

— Звісно, вони не будуть проти. Дякую, — жінка однозначно була задоволена собою.

«Їй би в політику йти», — відмітив я про себе.

І справді, за кілька днів прийшло ще кілька осіб. Цього разу це були досить молоді дівчата. Вони представилися, та я не запам’ятав імен. Здається, лише одне — Марта. Воно видалося мені найзрозумілішим і більш звичним. Та й сама дівчина привернула мою увагу.

Дуже худа, з переляканими очима. Чесно кажучи, мені стало її просто шкода. Вона стояла трохи осторонь, тримаючи руки перед собою, ніби боялася зайняти зайве місце.

— Ми можемо жити тут? — запитали вони за допомогою перекладача.

— Так, під дахом є кілька кімнат.

Раніше там жили слуги, коли це ще був родинний маєток. А потім ці кімнати не використовувалися, бо переобладнати їх під номери не вийшло. Та це однозначно мало свої плюси: вони вставали раніше за всіх і починали роботу швидше за інших працівників, які ще мали прийти.