10.

Фелікс 23 червня 2023 р., Зангерхаузен

Я вже кілька годин працював над промовою:

— Наш світ пережив багато випробувань. Та ми завжди знаходили спосіб вижити. Наша сім’я вже понад століття опікується Розаріумом…

«І зараз це приносить непогані дивіденди», — додав я подумки.

— Саме завдяки йому та туристам наш готель усе ще тримається. Для багатьох ковід став випробуванням, яке не всі змогли подолати. Але не для родини Гольштейн. І на мені, як нащадку цього чудового роду, лежить велика відповідальність…

«Не просрати це», — знову додав я подумки, коли ще раз перечитував чернетку своєї промови на щорічний Berg- und Rosenfest².

Я сидів у кабінеті. І саме це місце вже було моїм критиком. Масивні полиці, на яких були розставлені книги нашої сімейної бібліотеки. Та мені за все життя їх не прочитати. Вони завжди дивилися на мене з викликом — старі, потерті томи із золотим тисненням, які бачили більше, ніж я коли-небудь побачу. Деякі сторінки вже жовтіли, ніби втомилися чекати, коли хтось їх знову відкриє.

Величезний та масивний дубовий стіл — це не просто елемент інтер’єру, це річ, що зберігає в собі пам’ять про всі перемоги та поразки. Скільки угод було підписано за ним моїм прапрадідом, та дідом, і навіть батьком. Кожен залишив по собі слід. Тут ніби затаврувалося кожне рішення та вчинок — подряпини від пера, маленькі вм’ятини від важких прес-пап’є, навіть ледь помітна пляма від чорнила, що випадково розлилося і яке так і не відмили до кінця.

Та найбільше мене лякало це крісло — крісло господаря. Останнім часом я навіть перестав сідати до нього. Хоч я управляв готелем уже кілька років, та все ще почувався в ньому невпевнено, ніби воно має належати комусь іншому. І я все ще завойовував право бути тут, доводив світу та, перш за все, — собі. Кабінет так і залишився порожнім, хоч я й проводив тут майже весь час. Він досі не став моїм. Стіни ніби чекали, коли я нарешті доведу, що гідний їхньої тиші.

Сезон уже розпочався, та я потребував упевненості в наступних. Я ходив доріжками Розаріуму, оминаючи ті невеликі скупчення людей, ніби боявся сполохати їх. Чи ми всі після ковіду стали трохи відлюдькуватими. Але, якщо без жартів, то я справді хвилювався. Фінансова криза сильно скоротила родині статки, і я мушу знайти спосіб усе виправити.

Це не просто готель, це наш родинний дім, і він не може зникнути безслідно. Не одне покоління жило тут. Цей будинок буквально просочений спогадами. Маленькі вікна, через які ледь пробивається світло, та масивні двері. Як я боявся їх у дитинстві. Килимові доріжки, якими я ходив навшпиньки, прокрадаючись до батькового кабінету. Малим хлопчиком я стояв під дверима та вдихав аромат сигарет як запах цілковитої свободи. Та курити я так і не почав:

«Є безліч інших способів себе вбити, і навіть у цьому я хочу бути більш оригінальним».

Я й тепер часто прогулювався коридорами, торкаючись рукою дерев’яних панелей, ніби вони знають відповіді на мої питання. Вони все ще зберігають дивне тепло навіть у прохолодні зимові вечори. І я не можу цього збагнути. Годинами вдивлявся в портрети, що були розвішані на стінах усього готелю. Обличчя на портретах споглядали за мною, та жоден не міг дати слушної поради. Вони вже пройшли свій шлях, а я мушу пройти свій. Іноді мені здавалося, що прадід на тому портреті в коричневому фраку ледь помітно посміхається — чи то схвально, чи то з іронією.

Здавалося, останніми днями місто трохи ожило. Людей на вулицях значно побільшало. Місто так і відчувало цей гамір. Я гадаю, це були туристи, що приїхали на фестиваль. Та парк був майже порожнім, як і список бронювання готелю. Звісно, я не впадав у відчай — просто почувався безсилим. Навіть за відсутності клієнтів наша родина завжди сумлінно платила своїм робітникам. Та часто ті розуміли все самі й просто звільнялися. 

І я був вимушений кожного нового сезону навчати нових працівників. І тоді все починалося спочатку. Та тимчасова робота тому й тимчасова, що ніхто не ставиться до неї відповідально. Кожен новий сезон — ніби перезапуск, тільки з меншим бюджетом і більшим сумом у грудях.

Я якраз проходив повз Markt³, коли якісь звуки привернули мою увагу. Кілька людей досить швидко йшли площею, до того ж жваво щось обговорювали. Саме їхня мова й привернула мою увагу. Емоційна, жива, зачаровуюча та ніжна — вона приваблювала. Здавалося, що вони не говорять, а співають якусь пісню. Спочатку я подумав, що то, мабуть, італійська, та, вслухавшись, не знайшов жодного схожого слова. Це була зовсім інша мова, якої я раніше не чув, — м’яка, з переливами, ніби хтось грає на невидимій скрипці.

Якось несвідомо я просто пішов за ними, усе ще намагаючись зрозуміти, хто вони. Знову прислухавшись, я зрештою почув кілька слів рідною мовою. Та вони не говорили німецькою — скоріше просто додавали слова до своєї, поєднуючи їх дивним чином, ніби намагалися побудувати міст між двома світами.

Я привітався, і одразу кілька осіб мені відповіли — з акцентом та не дуже впевнено. Я перестрів їх і запитав, хто вони. В їхніх очах читалося так багато почуттів: страх, сумнів, виклик, гордість. Усе це я побачив, коли одна з них, запинаючись, промовила:

— Ich bin Ukrainian⁴.

Вони не розуміли, що я говорю, та інтуїтивно знаходили відповідь на кожне моє питання. Розмова з ними стала для мене ковтком свіжого повітря. Іноді, просто відповідаючи жестами, вони говорили так багато. За кілька хвилин я вже знав, звідки вони приїхали й чому. Моя родина також носила на собі печать війни, причому не однієї, і я знав, як вона руйнує життя.