9.

Марта липень 2023 р., Київ

Мене вже мало не верне від усіх цих оголошень. Я відчуваю смак гіркої кави в роті вже постійно. А я так хочу трав’яного чаю, зібраного бабусею. Ароматного, насиченого, — і коли шматочки ягід чи листя застрягають між зубами. Спогади відволікли мене й нагадали про шкатулку.

«Треба сходити в Грін», — зрештою вирішила я. До речі, Грін — це я так лагідно називаю свою альма-матер, Університет імені Бориса Грінченка. Хоч я й вчилася в Інституті мистецтва, та знаю, що його кафедра філології — одна з найпотужніших у столиці. Нічим не гірша від Могилянки чи Шевченка.

Літні канікули добігали кінця, та тут уже давно вирувало життя. Усі готувалися до нового навчального року. Будівля подіяла на мене якимось дивним чином, немов перенесла на кілька років назад — у часи мого студентства. Хоч біля входу все й було обкладено мішками з піском, та верхні поверхи гордо стояли, ігноруючи будь-які замахи на свою безпеку. Стало трохи жаль клумб — чомусь мені зараз пригадалися саме квіти, що віддзеркалювалися у скляному фасаді. Вони все ще цвіли, попри все: яскраві, вперті, ніби хотіли нагадати, що життя не зупиняється навіть тоді, коли здається, що вже нема сил.

А всередині вирувало життя, яке було непідвладне нічому й нікому. Розстелені килимові доріжки по центру світлих коридорів були завжди незримими супроводжуючими цих стін. Тут пройшли тисячі ніг, і усвідомлення цього масштабу завжди мене вражало. Я зупинилася на кілька хвилин, щоб відчути атмосферу цієї будівлі. Саме в таких місцях здається, що вічність існує й усе підвладне саме їй. Запах старого дерева, паперового пилу з бібліотеки, крейди, кави з автомата й чогось невловимо студентського — усе це змішалося в одне знайоме тепло, від якого на мить стало легше дихати.

Я швидко знайшла потрібну мені кафедру та потрібного професора. На моє щастя, він був на місці. Він уже не молодий, трохи неуважний, але майстерний викладач, що справді закоханий у свій предмет. Саме так його характеризували його студенти. І їхній опис виявився досить точним. Сивуватий чоловік дивився на мене здивовано, спочатку навіть трохи сварливо, не розуміючи, що мені від нього потрібно. 

Він кілька разів зняв та одягнув свої окуляри, ніби натякаючи: «Ох, ці надокучливі студенти».

І, здається, слухав мене зовсім неуважливо — та це лише до того моменту, поки я не дістала шкатулку. Ще навіть не відкривши її, я вже привернула його увагу. Та коли я відкрила шкатулку й показала листи, його очі заблищали, ніби він побачив справжні діаманти. Він попросив вийняти листи та покласти їх на стіл, швидко звільнивши великий шмат простору, зсуваючи якісь журнали до однієї купи. Обережно торкаючись паперу, він розгорнув кілька листів. Вони справили на нього ще сильніше враження, ніж на мене.

— Яке витончене письмо, яка вишукана манера… — здавалося, він навіть затримує подих і намагається говорити пошепки.

— Я так розумію, це належить вашій родині? — запитав він.

— Так, моя бабуся нещодавно померла й залишила мені ці листи у спадок.

— О, мої співчуття, та це справді скарб.

— Ви добре розумієте, що там написано? — тепер він зацікавив і мене.

Я почала прораховувати варіанти, що ж там написано. Він розгорнув ще кілька листів і так само детально почав їх вивчати. Кімнату навіть огорнув аромат троянд. Навіть засушені, вони все ще тримали його. Професор також це помітив.

Він однозначно захопився, а мене вже починало з’їдати нетерпіння. Зараз мене цікавив лише зміст.

— Це, безперечно, любовне листування, — професор озвучив свій вердикт.

Я мало не засміялася: «Моя прабабуся мала особисте життя. Чудово».

Чоловік подивився на мене так, як батюшка дивиться на всіх, хто приходить у церкву в штанях та без хустки. Ніби я зовсім не ціную священне.

— Ви могли б передати це до музею… Вже ніхто не виготовляє таких різьблених ларчиків. Здається мені, технологія майже втрачена. А от листування — це справжня знахідка для германської філології та змін…

Саме ці слова привели мене до тями. Хоч ці листи й не розкривали жодних таємниць, окрім любовних, та вони були моїм спадком, і віддати їх означало б відмовитися від свого коріння.

— Та ні, я просто хотіла знати, що тут написано.

— Я можу зробити для вас детальний переклад, — професор однозначно не хотів втрачати можливості вивчити їх.

— Того, що ви сказали, мені досить. Я просто збережу їх як пам’ять про своїх пращурів.

Його розчарування вже читалося на обличчі, як і моє також. Бо я розуміла, що мені від цього спадку зовсім ніякої користі. Хоч вони й старовинні, та не оплатять мені оренди.

Ще трохи — і питання оренди та роботи стане ребром. Звісно, кілька місяців я ще протримаюсь, а далі… Я вже встигла сходити на кілька співбесід, та жодне місце мене не влаштовувало. І це при тому, що я була не дуже перебірливою. 

Та внутрішнє «я» постійно мені суперечило: «Це справді те, що ти хочеш?»

Я вирішила взяти кілька днів на роздуми та зустрілася з Марічкою в парку. Цікаво було дізнатися, що вона планує. І зрештою мені просто був потрібен перепочинок від постійного пошуку роботи.

Погода була просто відмінна, і це не могло не радувати. До того ж з’явилися й непогані новини. Уже кілька днів уся країна переживала сильний сплеск емоцій. І після майже річного затишшя другий удар по Кримському мосту став новою маленькою перемогою. Ніби говорив усім: «Це ще не все. Не списуйте нас, ви ще не знаєте, на що ми здатні».