8.

Марта липень 2023 р., Київ

Повернення в Київ стало для мене ще одним випробуванням. Після тиші та свіжості Полісся Київ зі своєю тишею на асфальті просто давив. Я прогулювалася вуличками та не впізнавала їх. Місто змінювало своє обличчя, та цей вираз щораз ставав усе більш пригніченим і спустошеним. Навіть ті місця, де раніше гуділо від людей, тепер стояли порожніми, ніби хтось вимкнув звук і залишив лише картинку.

Навіть за часів Революції Гідності в Києві вирувало життя. Батьки пройшли весь Майдан, і я знала все з перших вуст. Рух, швидкість, мета… Роздертий та брудний одяг, що пропах паленими шинами. Він і досі зберігається в Смолярах як частинка моєї історії. Разом із прапором, що надійно захований у найдальньому кутку льоху.

— Сховай! — попросила я тітку, як тільки почався наступ.

У перші дні мені було важко вибратися з Києва. Та потім, ідучи вулицями, я пригадала батьків і вирішила залишитися. Я згадала, як сильно прагнула бути поруч із ними на Майдані, та мене залишили з бабцею. Я вже не могла покинути цього місця. Принаймні тоді.

Те життя, що зародилося тоді на Майдані, дало сильний поштовх для багатьох іти далі. Далі на схід. Ніщо не могло спинити мету — так само як ніщо не зупинило й моїх батьків. Вони стали одними з перших, хто пішов в АТО, та й першими, хто зник безвісти. Лише через багато років по тому я дізналася, що вони загинули.

А що тепер на площі — замість людей прапорці. Бруківка знову вирвана з доріг, та тепер це зробили не люди — уламки дронів чи снарядів. Вибухова хвиля знову прокотилася містом. Деякі ями вже почали заростати травою, ніби природа намагалася забрати назад те, що люди так довго відвойовували в неї.

І тепер усе здавалося марним. Місто поступово огортала неприродна тиша, і іноді починало здаватися, що тут просто скоро нікого не залишиться. Іноді я йшла вулицею, де раніше не могла пройти без того, щоб хтось не привітався чи не спитав, як справи, — і чула тільки власні кроки. Навіть голуби стали тихішими.

У селі це так не відчувалося — там час ніби просто завмер. До того ж у селі завжди було повно пустих хат, і навіть якщо їх стало більше, насправді так потужно це не відчувалося. А ще туман — чарівний, поліський. Здавалося, він просто поглинав старі покинуті будинки, і вони щезали навічно. Іноді мені хотілося, щоб він поглинув і мене. Щоб я просто щезла, не залишаючи по собі й сліду. Та він завжди відступав, і я знала: усе мине. Треба лише перечекати.

І ось завтра я вже повертаюся до роботи. Стабільність та чіткі дії — ось що мене рятує зараз.

Завжди гомінка Марічка щось притихла. Мабуть, ми всі вже втомилися від усіх цих фраз: «Мої співчуття», «Хай спочиває в мирі» — ну і таке подібне. Аж занадто часто ми чуємо їх і говоримо самі. Вони поступово почали втрачати сенс. Тепер ми просто мовчимо, бо слова вже не допомагають.

Ми мовчки розкладали товар на вітрині. Кожна у своєму відділі. Сьогодні Марічка навіть не приміряла ще жодного виробу. Її руки рухалися механічно, ніби належали комусь іншому.

— Наш магазин закривають, — інформаційна бомба вибухнула. Вона довго стримувалася, мабуть, не хотіла вивалювати на мене це зараз. Та все ж сказала, ховаючи очі.

— Що? Отакої… — я все ще не вірила почутому.

— Усе переводять на онлайн-платформу, а товар хочуть зберігати в більш безпечному місці, — мені здалося, що вона навіть видихнула з полегшенням, коли промовила це вголос.

— А ми? — я зупинилася посеред магазину й намагалася зрозуміти, як я ставлюся до цієї новини.

— Частина перейде на віддалену роботу. Решту звільнять, — Марічка сказала це так буденно, ніби вже змирилася. А можливо, навіть була рада цьому. Вона вже не світилася, як раніше. Очі стали тьмянішими, ніби хтось вимкнув у них той вогник, що завжди горів, коли вона говорила про Андрія чи про майбутнє.

«Ну от, хотіла вирватися — отримуй. Бійся своїх бажань», — зате мій сарказм зараз просто тріумфував. Звісно, можна пошукати нову роботу. 

«Справді, в Києві зараз!» 

Або поїхати до Смолярів — там точно роботи не буде, але хоча б жити буде де. І знову та сама думка: 

«А далі що?»

Уже кілька днів я не знаю, куди себе подіти. Мій розпорядок тепер складається з тривог та перерв між ними. Від нудьги я гортала сайти пошуку роботи. В очах уже мерехтить від оголошень, та вони всі були досить однотипними. Бариста, водій доставки… Здається, зараз у місті всі тільки те й роблять, що п’ють каву. П’ють каву, замовляючи речі онлайн. А хто не замовляє — той їх доставляє. Так собі перспективи.

Я сиділа на підвіконні у своїй кімнатці, дивилася на вулицю, де вже починало сутеніти. Ліхтарі горіли через один — економія. Іноді проїжджав автомобіль, іноді хтось швидко проходив повз, ховаючи обличчя в капюшон. Місто жило, але якось по-іншому — наче на останньому подиху. І я разом із ним.