7.

Густав грудень 1913 р., Дрезден

Усі зібралися в затишній гостинній, Розалія знову сіла до піаніно. Вона грала Баха — одну з його найскладніших композицій. І від цього ще прекраснішу. Її руки були витонченими та мали неабияку силу, бо кожна нота звучала так хвилююче — ніби не просто музика, а ціла розповідь про щось глибше, щось, що не вміщується в слова. Я сидів осторонь, у тіні абажура, і відчував, як серце б’ється в такт її пальцям. Кожна пауза, кожне легке натискання клавіші — усе це було для мене.

А потім вони з батьком просто обговорювали продовження своєї подорожі. Я сидів поруч і дослухався до кожного слова, хоч це й було не зовсім ввічливо.

— То ми повертаємося додому? — спитала вона так буденно, ніби обирала, що їй скуштувати на вечерю.

— Так, але ще поїдемо на різдвяний ярмарок, я ж обіцяв, — голос її батька завжди звучав ніжно та з любов’ю, коли він звертався до доньки.

— Це так чудово! — вона мало не заплескала в долоні, а я ледве стримав посмішку.

— Різдвяний ярмарок, я сподіваюся, у Дрездені? — я не міг не втрутитися.

— Так, уже давно обіцяв донці його відвідати, — його тон лише трохи змінився: тепер він став більш діловим, але все ще зберіг нотки ніжності та любові.

— Я також маю справи там, то чи зробите ви мені приємність та складете компанію? — звісно, я не мав там жодних справ.

Батько поглянув на мене здивовано, та в нашій родині вміли зберігати таємниці.

— Так, це було б доцільно, — герр Левін посміхнувся.

Ми прогулювалися вечірнім Дрезденом, що мерехкотів вогнями. Ярмарок був у самому розпалі. Спокійно й чинно прогулювалися цілі родини з дітьми. Молоді люди призначали тут зустрічі, щоб потім випадково загубитися в натовпі. Декілька солдатів, що вже не встигли повернутися додому, проводили тут свою коротку відпустку.

Повітря було насичене ароматом ванілі, кориці та інших прянощів, що додавали до гарячого вина. Та іноді, коли дув вітер, дим від жаровень наповнював площу тонким ароматом копченого. Сніг, що почав падати дрібними сніжинками, кружляв у світлі газових ліхтарів і осідав на плечах, на капелюхах, на ялинкових гілках, ніби спеціально прикрашаючи всіх присутніх.

Ярмаркова площа посеред центру міста зараз скоріше нагадувала лабіринт, уміло створений за допомогою невеликих дерев’яних яток, що тулилися одна біля одної. Кожна з них уже сама по собі була витвором мистецтва в мініатюрі. Зелені гілочки ялинки прикрашали дах разом із газовими ліхтарями, що своїм м’яким жовтуватим світлом підсвічували різні товари. Тут можливо було знайти будь-яку річ — як для малечі, так і для дорослого.

Діти тулилися до будиночків, де продавалися різні дерев’яні фігурки, майстерно вирізьблені звірі та ляльки, військові та їхня зброя. А під самим дахом висіли великі та малі ангелики. Поважні жінки зупиняли свій погляд на більш корисних речах: свічках із бджолиного воску, меді з додаванням мигдалю чи рідкісних прянощах, привезених здалеку. Чоловіки не оминали дерев’яних хатинок, де було повно усіляких смаколиків та напоїв. Біля них було особливо людно та голосно. Кожен із присутніх вважав за необхідне скуштувати штріцель та смажених каштанів. Це вже стало неписаним ритуалом цього місця.

Спільно все це створювало неповторну магічну атмосферу свята. Так само як і різдвяні мелодії, що виконував церковний хор десь у самому центрі цього лабіринту, ніби закликаючи йти саме на цей звук. Голоси спліталися вгорі, над головами, і падали вниз, як сніг, — чисті, теплі, трохи сумні.

Та я тримав свій погляд на зовсім іншому орієнтирі. Вона нічим не виділялася серед інших: таке саме довге темно-коричневе пальто та муфта молочно-білого кольору. Ідеальна зачіска, схована краєм капелюшка. Та при цьому вона вирізнялася з-поміж натовпу. І ось тут я знову побачив її іншою — юну пані, що, як дитина, захоплено дивилася на кожну дрібницю. Її очі горіли особливим вогнем, та все, що бачив я, — це тільки вона.

— Батьку, подивіться, які гарні іграшки. Це що, рудники? — здавалося, що її ноги зараз затанцюють мазурку.

— Так, справді, відмінна робота. Та ти вже не дитина, щоб ними гратися, — хоч він говорив стримано, та й у його очах я бачив іскринку.

— Батьку, ходіть сюди. Ці тканини дивовижні.

— Так, справді, та навряд чи вони підійдуть до повсякденного одягу.

Навіть не дослухавши відповіді, вона вже прямувала далі. Я ледве встигав вихоплювати її в натовпі. Я ходив і був ладен купити все, на що вкаже її долоня. Та я не мав на це жодних прав.

Раптом вона зупинилася та завмерла. Вона побачила річ, що її просто приголомшила. Я все ще намагався розгадати, що ж саме так її вразило, і чекав, що вона попросить цього разу.

«Що б це не було, я це куплю», — вирішив я та підійшов трохи ближче. Та вона не просила, лише милувалася цією річчю. Її батько також зупинився.

— Здається, ти знайшла те, за чим ми приїхали, — посміхнувся він.

— Так, це воно, — лише тепер Розалія вказала на ларчик з темного дерева, увесь в різьбленні.

Він був невеликий, але досконалий — темне дерево з глибоким, майже чорним відтінком, вкрите тонким, ажурним різьбленням: виноградні лози, дрібні пташки, завитки, що нагадували хвилі. На кришці — мініатюрна сцена полювання, де кожен звір здавався живим. Я знав, що така річ не просто коштує дорого — вона коштує історії.