6.

Густав грудень 1913 р., Зангергаузен

Я, як старший син у родині, з самого дитинства вже відчував відповідальність перед усією родиною. Ті кілька шахт, якими володіла моя родина, приносили непоганий дохід. Та я розумів, що цього замало. Замало — тільки видобувати чисту породу. У нашому регіоні всі так роблять.

Потрібна стабільність та контракти. Вигідні контракти. Саме тому ми з батьком постійно шукали нових ринків збуту. І, як виявилося, ювелірні прикраси зі срібла також досить популярні. Навіть можуть скласти певну конкуренцію золотим.

Подорожуючи країною, в одному готелі я побачив чудове поєднання срібла та каменю приємного медового відтінку. Такий столовий набір виглядав дуже вишукано. Це могло стати особливістю нашого дому — поєднання срібла та цього каменю. Провівши деякі дослідження, я дізнався, що цей камінь — бурштин. Ба більше, я знайшов торговця, що може налагодити регулярне постачання, та запросив його до нас додому на зустріч з батьком.

Насправді від цієї зустрічі залежало дуже багато. Та я ще навіть не уявляв, наскільки багато.

Нарешті цей день настав. Я вже послав за ними карету і з нетерпінням очікував приїзду гостей на ґанку. Я вийшов перший, потім до мене приєдналася й решта родини. Я стояв та постійно поправляв свій костюм, пригладжуючи комірець, що не хотів стояти як слід. Час від часу оглядався на будинок — чи слуги не забули подбати про якісь дрібні деталі. Наш родовий маєток був великим, та все ж — за мірками маленького містечка. Я прагнув досконалості в усьому.

Це міг стати мій перший власний контракт. До того ж пан Левін був шанованою людиною у вищих колах Кенігсбергу. Співпраця з ним відкрила б багато інших дверей. Тож не дивно, що я трохи хвилювався. Як тільки під’їхала карета, хвилювання переросло в щось інше — і це було зовсім нове відчуття для мене.

— Герр Левін, як ваша подорож? Сподіваюся, була вдалою? — промовив я, щойно побачив чоловіка, що виходив з карети.

— Так, так. Дякуємо вам за турботу та карету, що чекала на нас на вокзалі. Це було дуже люб’язно з вашої сторони, герр Гольштейн.

Я хотів було щось відповісти, та побачив її — юну особу, що виходила з карети. Її очі сяяли теплим світлом, ніби там були ті два чудові камінці. І личко — трохи бліде, немов узагалі не бачило світла. Та її посмішка світилася й уже осяяла собою всіх присутніх.

Я з її батьком одночасно подали їй руку, і вона одразу ж зашарілася. Це було настільки мило, що моє серце навіть пропустило удар.

— Вітаю вас у домі Гольштейнів, фройляйн Розаліє, — промовив я та навіть спробував поцілувати її руку.

Вона знову зашарілася, і її щоки запалахкотіли, як найкращі троянди у наших садах. Я відступив та зрозумів, що торговець привіз не тільки дорогоцінне каміння, але й свій найбільший скарб — свою дочку. Вперше в житті я забажав так сильно, що не готовий був так просто відступити. І справа зараз уже була не про контракт.

Я спостерігав за нею під час вечері, зовсім не звертаючи уваги на розмови за столом. Її тендітні руки, що ледь-ледь торкалися приборів… Я бачив багато юних та привабливих, та таку, як вона, — вперше.

Батько навіть зробив мені кілька зауважень:

— Густаве, чи ти часом не занедужав, синку?

Так само я не фіксував хід думок, коли всі чоловіки перейшли до кабінету та почали обговорювати справи. Батько мав добру інтуїцію й розумів користь, що принесе нам це партнерство. Раптом це я вже збайдужів до всіх угод та договорів.

Вони обговорювали деталі, коли я зі склянкою вийшов на терасу. Вона прогулювалася садом разом зі своєю служницею. Я просто не міг відвести від неї погляду. Її хода була настільки гарною, що здавалося — вона не йде, а танцює, вдало оминаючи кущі, що вкрилися першими приморозками. Кожен її рух відображав свободу та граційність. Здавалося, прохолода вечора її зовсім не турбувала, хоча служниця постійно пропонувала їй шаль. Я спостерігав, як звичайний хлопчисько.

Наступного дня я запросив її до Розаріуму.

Хтось вирішив, що цим похмурим місцям не вистачає краси. До того ж тут був досить непоганий ґрунт саме для вирощування троянд. Так невелика ділянка і перетворилася на цілий парк, який і далі потрохи збільшувався. Наша родина завжди підтримувала такі починання й допомагала фінансово. Я також привіз зі своїх подорожей кілька нових сортів троянд, що плелися, немов ліани. Тепер вони були підписані нашим ім’ям. Отож наша родина вже стала невід’ємною частиною цього місця.

Ми гуляли вузькими стежками, і я радів, що деякі сорти цвітуть до самих морозів. Це місце навіювало спокій та в моїй уяві ставало раєм на землі. Я часто полюбляв сидіти на одній з лавок і просто насолоджуватися тишею.

Але тепер ми стали не просто меценатами. Посеред парку встановили статую принцеси Августи Вікторії Шлезвіґ-Гольштейнської, і батько пишався цим, ніби це його бюст, а не нашої далекої родички.

Та мені не було до цього діла — я бачив лише троянди та найгарнішу з них — Розалію. Вона ідеально пасувала до цього місця, ніби воно було створене саме для неї.

Ми також відвідали шахти, де я гордо показав увесь процес. Я не очікував, та Розалія була вражена, і їй справді було цікаво:

— А знаходження руди — це просте везіння чи кропіткі розрахунки? — вона знову здивувала мене своєю обізнаністю. Батько однозначно схвалював її навчання у різних напрямках.