5.

Розалія грудень 1913 р, Зангергаузен

За вікном миготіли засніжені поля, рідкі села з димарями, з яких піднімався густий дим, і далекі обриси дерев. Потяг ритмічно стукав по рейках, ніби годинник на станції, відлічував секунди до чогось великого.

А я уявляла собі той ярмарок — Striezelmarkt¹, як його називають, з його медовими пряниками, гарячим глінтвейном, дерев’яними ятками, де продають різьблені іграшки, свічки й срібні прикраси.

Батько казав, що там буде стільки вогнів, що ніч здаватиметься днем, а повітря пахнутиме корицею, мигдалем і ялинкою. І я нарешті побачу той світ, про який читала в журналах і мріяла ночами.

Лілі тихенько зітхнула уві сні, а батько щось креслив олівцем на карті. Я ж дивилася, як пейзаж за вікном повільно змінюється, ніби сторінка книги, яку я ще не читала. А серце билося швидше від передчуття — адже попереду не просто міста й шахти, а ціле життя, яке тільки починається.

За вікном поля змінювали ліси, і знову з’являлися поля — досить нудний пейзаж.

Все ж, зморена дорогою, я заснула, схиливши голову на плече Лілі. Стукіт коліс звучав для мене музикою, і у сні я опинилася на балу.

На тому самому першому, коли я була представлена усім заможним та поважним родинам Кенігсбергу. Для нашої родини то була справжня подія — не кожен отримує таке запрошення. Але я добре виконала всі настанови та гідно представила родину.

Хоча двох танців, що я станцювала, мені, звісно, було замало. Я прагнула танцювати вальси всю ніч. Кружляти по паркету найбільшої зали міста, стоптуючи свої черевички. Натомість стояла біля мами, споглядаючи та занотовуючи до пам’яті кожну деталь, навіть дрібну й незначну.

Я пам’ятаю композиції квітів, що були розставлені по всій залі та наповнювали її ароматом лілій і троянд. Відтоді це став мій улюблений аромат. А як чудово грав оркестр — здається, це був Штраус. Я ніколи не навчуся так натхненно грати, як вони.

Спеціально для цього балу мені пошили блідо-рожеву сукню, і матінка навіть одягнула на мене свою нитку перлів. Я дуже хвилювалася та переймалася, щоб випадково їх не загубити.

Мені дозволили станцювати мазурку. Це вперше чоловік був так близько біля мене. Сором’язливий молодий офіцер з бездоганною осанкою та виправкою. Коли ми танцювали, відблиски світла відбивалися від його волосся.

Ми майже не торкалися один одного, та сама його присутність уже справила на мене неабияке враження. Мої щоки вкрив рум’янець, у тон мого плаття. Я намагалася запам’ятати якомога більше. І всі ночі згодом я поверталася до того балу у сні, щоб знову й знову танцювати.

Наша подорож уже тривала кілька днів, і я була просто в захваті від країни. Кожне місто, що ми відвідували, було ніби окремим світом.

Берлін вразив мене своєю величчю та помпезністю, і хоч це була досить коротка зупинка, я все ж встигла насолодитися видами. Здавалося, що місто постійно в русі: юрба людей ніколи не зменшувалася, й усі кудись поспішали. Ми, що просто прогулювалися містом, виглядали тут трохи зухвало. Масивні кам’яні споруди банків та урядових установ — місто чітко показувало, хто тут головний.

Але саме в Берліні я побачила перший трамвай, що чітко рухався по прокладеному йому шляху, ніби маленький потяг на рейках. Він знав свій шлях, його дорога була визначена наперед. Це захоплювало й лякало одночасно.

— І чим їм не до вподоби карети? — буркотіла Лілі, коли ми побачили це диво вперше.

— Щось нове — це завжди таке захоплююче, — лише мрійливо відповіла я.

Поки батько вирішував свої справи, я у супроводі Лілі влаштувала собі невелику прогулянку Магдебургом. Це місто здалося більш спокійним за Берлін, але то було лише перше оманливе враження.

Коли розвіявся вранішній туман з Ельби, я побачила безліч заводів та фабрик. Місто трудярів, що голосно сповіщає про свою присутність скрипом металу та парує вугільними димарями.

— Ви знову забруднили черевики, — Лілі заламувала руки щоразу, як я відходила вглиб від просторої дороги назустріч маленьким вуличкам.

— Але ж подивись, як тут гарно, — не втрималася я.

Більш за все мене вразили будинки, які ніби складалися з двох частин: кам’яного першого поверху та глиняно-дерев’яного другого. Майже в кожному жили ремісники, що влаштовували свої майстерні на першому поверсі. Я проходила вуличками та бачила дивовижні речі у вітринах цих будинків: тканини, оздоблення, дерев’яні вироби, іграшки…

Усе це мерехтіло перед моїми очима.

— Їсти посеред вулиці — це вже зовсім зухвало. Куди поділися ваші манери? — здається, я доведу свою супроводжуючу до гарячки.

Місто нагадувало дім, але при цьому було зовсім іншим — шумнішим, простішим, трохи задушливішим. Але для мене в цьому й була його привабливість, у відмінності від витонченого та повільного Кенігсбергу.

Та ось врешті сьогодні ми приїхали до маленького містечка, назви якого я раніше навіть і не знала, — Зангергаузена. Тут мала відбутися дуже важлива зустріч, на яку батько покладав усі свої надії.

Я також раділа цій звістці, бо ми врешті зупинимося в домі, а не в готелі. Це не могло мене не тішити. А ще більше це тішило Лілі, що вже втомилася від моїх забаганок, і додаткові руки ще однієї служниці їй також не завадили.