4.

Розалія грудень 1913 р., Кенінсберг

Мені нещодавно виповнилося шістнадцять.

І батько бере мене з собою у подорож. Він — торговець, що мандрує усією Європою та пропонує найкращим майстрам свій товар — найчистіший у світі бурштин. А потім він обіцяв, що ми відвідаємо різдвяну ярмарку. Матінка, звісно, не розділяє мого захоплення, та відмовити мені вони просто не можуть.

Я в передчутті.

Побачити дивовижні місця, познайомитися з новими людьми. Я, звісно, люблю наш Кенігсберг — він чудовий, але мені випаде шанс відвідати Магдебург чи Ганновер, чи навіть Кельн. Дивовижна архітектура. Найновіші вбрання та найвишуканіші аксесуари. Молоді люди та цілий вир нових емоцій. І мене зовсім не лякає довга та дальня дорога — для мене це пригода, яку я буду згадувати потім усе життя.

Коли ми тільки виїжджали, весь наш шлях сховав туман. Я весь час виглядала у вікно карети, очікуючи, коли ж нарешті він хоч трохи розсіється. Батько ж, на відміну від мене, одразу ж заснув, щойно сів до карети. 

Кілька гудзиків на його костюмі от-от можуть відлетіти, якщо він не змінить позу. Я тихенько засміялася, приховуючи сміх у мереживні рукавички. Все ж не гоже потішатися з рідного батька. Він бачив цей шлях уже не один раз, постійно мандруючи від одного міста до іншого, продаючи бурштин, що був зібраний та відшліфований на балтійському узбережжі — золотаві, прозорі шматочки різної форми.

Я взяла з собою невеличкий томик віршів, та читати в кареті виявилося зовсім не зручно. До того ж це мала бути коротка подорож до залізничного вокзалу, а вже там почнеться справжня пригода.

Минуло лише кілька десятків хвилин, за які вже було вивчено кожен дюйм карети, пораховано та розправлено всі складки на спідниці та остаточно зіпсовано зачіску, що так ретельно робила Лілі, моя служниця та супроводжуюча. Вона, до речі, також мирно спочивала зараз поруч, закутавшись у теплу шаль. Звісно, я могла їх розбудити, та всі наші розмови звелися б до повторювання правил етикету в суспільстві.

«Нудно, нудно, нудно», — бунтував мій внутрішній голос. Та я знала, що це лише початок, і ось-ось на мене чекає щось неочікуване та чудове. І треба лише трохи почекати.

Нарешті за вікном почав розсіюватися туман, і навіть наш рух пришвидшився. Він порідішав настільки, що тепер я вже чітко бачила контури будинків, біля яких ми проїжджали.

І поволі попереду виріс вокзал — найсучасніше місце нашого міста. Масивна кам’яна будівля, що височіє посеред усіх інших. Як новий вартовий цього міста. Крізь туман я вже можу розрізнити червону та жовту цеглу фасаду — з масивними колонами та металевим дахом, що виблискує на сонці, яке нарешті з’явилося та розігнало залишки туману.

Та всю мою увагу захопив велетенський годинник на стіні. Він ніби дивився прямо на мене, монотонно відраховуючи час. І цей звук, що розрізав повітря. Клацання металу, шипіння парових машин, гудок потягу та скрежет коліс. Усе це перемішувалося з вигуками робітників, плачем дітей та гучними оголошеннями. Справжня симфонія для мене.

Батько, ніби за сигналом, прокинувся, щойно карета зупинилася, та пішов віддавати розпорядження кучеру. Той уже допомагав знімати шкіряні валізи та коробки. Якийсь хлопчина підсвічував газовим світильником, що гордо тримав у руках, немов то його найбільша перемога в житті. Я з Лілі залишилися в кареті, аж поки наш багаж не було перенесено у вагон та батько не покликав нас.

Швидко підправивши зачіску, я ступила на перон. Великий навіс лише трохи стримував пориви холодного вітру.

— Фройляйн Розаліє, закутайтесь краще. Ще не вистачало захворіти, — відсварила мене Лілі, коли я підставила обличчя вітру, що грався з моїми локонами.

— Роза, люба, поводься відповідно, — батько також вирішив долучитися.

Як і увесь потяг, наш вагон — сучасний та зручний, з дерев’яними панелями та зручними подушками для сидіння. Особливо мені сподобалися шторки на вікнах — темно-вишневого кольору з золотою бахромою. Щойно ми сіли у своє купе, пролунав сигнал, і ми рушили. Це моя перша подорож потягом, і я не прогавлю жодної хвилини.

Батько також не любив марнувати час, бо час — це гроші, як він казав. Тому одразу ж узявся до справи. Розклав свою карту на столі та почав прокладати найкращий маршрут.

— Зараз ми їдемо до Берліна. Але ми не залишимося там довго, — повідомив він спокійно.

— А чому? Невже у вас там немає клієнтів? — я вже мріяла про прогулянку містом.

— Там лише великі компанії, які не будуть співпрацювати з простим торговцем. Там повсюди монополія.

— Але ми ж погуляємо містом, ну хоч трохи, — благально я подивилася на батька.

— Так, трохи часу матимемо, та ніяких крамниць та модисток. На це ще буде свій час.

Ця новина не дуже мене втішила, та іншого вибору я не мала.

— А куди потім? — спитала я, знімаючи рукавички.

— Магдебург. Там є кілька ремісників, з якими я домовився. Пробудемо там кілька днів.

— Магдебург? О, як чудово, батьку. А на різдвяний ярмарок ми підемо?

— Та не поспішай так. Спочатку я маю владнати всі свої справи в Гарці.