3.

Марта червень 2023 р., Смоляри

Це повернуло мене до реальності. Нагадало причину мого приїзду.

Це  ж не приємні дитячі спогади, а прощання з ще однією дорогою мені людиною. Я зупинилася, а до хати зайти не можу. Стою біля хреста та тихо плачу. Сльози течуть, як з відкритого крану.

— Ходи, ходи сюди, — ніжний та м’який голос тітки, що вже вийшла мені назустріч.

Ми обійнялися, і я заховалася в її обіймах, як у дитинстві, коли падала з велосипеда чи боялася грому.

— Як? — врешті питаю я.

— Як і хотіла — мирно, уві сні. Вона вдень заснула, до вечері вже не встала…

А далі все ніби в тумані. Велика зала, труна. Бабця, що мені посміхається…

Ніби й справді спить. От зараз встане і піде пекти свої знатні пиріжки з квашеною капустою, а я сидітиму на кухонному столі й крастиму начинку, поки вона не побачить.

— Я вирішила тебе почекати, завтра вранці поховаємо, — у залі потрохи збираються люди: сусіди, друзі та знайомі.

Дехто читає Псалми. Постійно хтось приходить, а хтось іде. І так майже цілу ніч. Калейдоскоп облич. І кожен щось говорить, та я вже не чую. Лише гул голосів, як далекий потік.

Я вийшла на кілька хвилин на подвір’я — подихати.

Чорна сукня тисне. Чесно кажучи, вже й не пам’ятаю, коли востаннє одягала сукню. Ні, не робочу уніформу, а саме просту сукню.

Прохолода ночі огорнула мене, і саме тоді я зрозуміла, що залишилася сама. Звісно, була ще тітка Мотря. Але остання ниточка, що пов’язувала мене з мамою, з усією родиною, обірвалася. Зірки над головою здавалися такими далекими та байдужими до мого горя.

На ранок усе село накрив густий туман. Простягни руку — та вже її не видно. Та до десятої, коли прийшов батюшка, трохи проясніло.

Однак туман у моїй голові нікуди не зник. Я, як слухняна лялька, робила те, що мені казали, та йшла туди, куди сказали. 

Обід у клубі, що влаштували односельці, я взагалі не пам’ятаю. Кожен приніс якоїсь їжі, яку ми з тіткою будемо ще, мабуть, цілий тиждень їсти. Запах борщу, котлет, пирогів і ладану — усе змішалося в один аромат, від якого вже починало нудити.

І врешті лише ввечері ми залишилися удвох — я і тітка, в бабусиній хаті. Я згорнулася калачиком на ліжку, посеред цілої купи подушок, навіть не знімаючи одягу. Обійняла одну з них, що вишивала бабця. Я й досі чую її аромат — суміш вивареного льону, лаванди й чогось невловимо рідного — і заснула.

— Ну, нарешті ти прокинулася, — посміхнулася тітка. За вікном уже був день. А мені здалося, що я лише на хвилинку прилягла.

— Вона тут тобі дещо залишила. Спадок, так би мовити, — тітка глянула на мене трохи винувато.

— Та мені нічого не потрібно, залиште собі.

— Ні, вона постійно повторювала, що це має бути в тебе.

І тітка поклала переді мною маленьку шкатулку темного кольору з дерева, якого я раніше не бачила. Старовинне різьблення та рідкісний матеріал уже робили її безцінною. Затамувавши подих, я старанно вивчала кожне різьблення, кожну деталь. Це був справжній шедевр. Тонкі завитки й навіть фігурки звірів — усе було виконано дуже майстерно. Ніби вони ось-ось оживуть. Вона була на дотик неначе шовк — гладка, проте не холодна. Дерево ділилося внутрішнім теплом, ніби досі пам’ятало чиїсь долоні.

— Я ніколи не бачила в бабусі цієї шкатулки, — моєму здивуванню не було меж.

— О, вона надійно її берегла, так само, як раніше й її мама, — здавалося, тітка знає більше, та розповідати вона не збиралася.

У мене на руках була справжня фамільна реліквія минулого століття. Та я не знала, як до цього ставитися — як митець чи як спадкоємець.

— Відкрий її, це ще не все, — знову підштовхнула тітка.

Дуже обережно та повільно я відкрила шкатулку. Там була жменя необробленого бурштину та папірці, що ледве трималися купи, та ще гербарій чайної троянди — сухі пелюстки, які все ще зберігали слабкий, але впізнаваний аромат.

Кожен камінець мав свою форму та відтінок. Деякі були з вкрапленнями комах чи листочків, деякі навіть відшліфовані природою до м’якого блиску. Були в повністю необроблені шматки. Та навіть так вони вартували певних грошей. Але для мене вони взагалі були безцінними лише тому, що належали моїй родині. Навіть якби тут були просто кольорові скляні камінці, я почувалася б зараз так само — як людина, що тримає найбільший скарб у своєму житті.

А ще листи, написані незрозумілою мовою, частково стерті, але з витонченими літерами, що могли належати моїм пращурам, — написані однозначно жіночою рукою. Кожна буква — як окремий витвір мистецтва, як маленька коштовність. Ці аркуші паперу просто причарували мене. Чомусь замість літер я бачила тільки квіти та прикраси. Нові дизайни вже зароджувалися в моїй голові — завитки, що переходять у стебла, краплі бурштину, що нагадують сльози, тонкі лінії, які могли б стати основою для сережок чи підвіски. Якщо лише букви так на мене впливали, то що відкриють мені слова.

— У Києві має бути спеціаліст. Я мушу знати, що тут написано. Що бабуся так надійно берегла всі ці роки.