2.

Марта червень 2023 р., Смоляри

Квиток, валіза — і я нервово чекаю, щоб скінчилася комендантська година, й я швидше могла поїхати на вокзал. Кожна хвилина тягнулася, як жувальна гумка, що вже втратила свій смак.

Єдина вдача — це квиток, що я змогла забронювати, і байдуже, що дорого, бо перший клас. Уже в потязі написала Марічці та керівництву, що беру відпустку на тиждень. Телефон у кишені гудів повідомленнями — переважно від Марічки, яка не могла повірити, що я справді поїхала, і від кількох колег, які делікатно запитували, чи все гаразд. Я відповідала коротко: «Так, усе нормально. Відпустка». Більше пояснювати не хотіла. Не зараз.

Купе виглядало на диво охайно. М’яка тканина оббивки так і вабила відпочити. Під рівномірний чокіт коліс, що мчали мене додому, на Полісся, я нарешті дозволила собі розслабити плечі та поспати хоч пару годин.

За вікном миготіли знайомі пейзажі — спочатку сірі околиці Києва, потім поля, де вже починали жовтіти перші колоски, потім соснові переліски. Кожна станція наближала мене до того місця, де час колись ішов повільніше.

Ось уже Ковель та швидка пересадка на автобус — і я нарешті буду вдома.

Приміський автобус зовсім не змінився, його скрипучі дверцята все ще погано зачинялися. У салоні, як завжди, пахло яблуками та салом. Хтось віз кошик, повний кошенят, і вони тихо нявчали. Жінки тихо перемовлялися, чоловік біля водія голосно коментував новини по радіо. Я сиділа біля вікна й дивилася, як знайомі повороти дороги наближаються й минають. Біля мене хтось поставив дві великі сумки з продуктами з міста. І я згадала, що так і не поснідала.

Зупинка — і я вже в Богом забутому селищі Смоляри, як колись мені здавалося. Тоді, коли я їхала звідси.

Це місце не змінилося, воно просто застигло. Як мініатюра в бурштиновому камені. Сосни, що височать до небес, ніби саме вони підтримують небокрай. Манівці, що можуть завести тебе в саму гущавину, звісно, якщо ти не знаєш тут кожне дерево. Трава на узбіччях все ще по-квітневому висока, хоча на календарі давно червень, — дощі цього року йшли часто й рясно.

Я вийшла з автобуса й, уперше за довгий час, вдихнула на повні груди. Повітря здавалося солодкуватим на смак — суміш соснової хвої, нагрітого сонцем моху й далекого диму від чиєїсь печі. Я кілька хвилин просто стояла та дихала. І лише тоді попрямувала до села, знайомого мені з дитинства.

Лише кілька десятків хат, проте кожен знає одне одного. Усе моє дитинство та юність пройшли тут, і навіть потім, переїхавши до Києва, я продовжувала брати відпустку та приїжджати до бабусі. Кожного разу, коли я поверталася, мене зустрічали одні й ті самі запахи: свіжоскошене сіно, дим від грубки, торф’яні болота, квітуча липа біля криниці.

Бабця Кася та її дочка Мотря замінили мені батьків, яких не стало дуже рано. Тітка Мотря своїх дітей не мала, тому всю свою любов виливала на мене. Та й бабця балувала мене, як єдину онучку.

Дурне дівчисько, колись я гадала, що їхня любов мене душить. А зараз навіть уявити не можу, що зайду до бабчиної хати, а її там не буде. Я вже не почую її м’якої говірки, трохи не притаманної для цієї місцевості, — тієї легкої, співучої інтонації, ніби кожне слово вона спочатку пробувала на смак.

Маленька валізка, що я взяла із собою, раптом стала такою важкою, ніби водночас там оселилися всі спогади.

Як я ганяла в ліс по гриби та залазила на найвищі дерева. Як була ватажком місцевих розбишак. Я йшла вуличкою та пригадувала. Ось тут, біля цього паркану, я вперше поцілувалася з Миколкою — тоді мені було п’ятнадцять, а йому шістнадцять, і ми обоє тремтіли від страху, що хтось побачить. 

А там — клуб, куди тітка Мотря водила мене на уроки малювання: старенька будівля з облупленою фарбою, але з великими вікнами. Криниця діда Семена, викладена з каменю, — кажуть, вона тут від початку поселення. Я зупинилася та випила води. Це досі найсмачніша вода в цілому світі — холодна, з легким присмаком заліза й моху, від якої аж зуби зводить.

І он там, за рогом, — бабусина хата. Білосніжно побілена та ще й з намальованими мальвами. Ми з бабусею самі їх малювали: я тримала пензель, а вона направляла мою руку, щоб пелюстки виходили рівними. Подвір’я трохи заросло, трава вже доходила до колін, та стежка добре протоптана, а хвіртка відчинена. 

На ґанку стоїть хрест.