1.

Марта 23 червня 2023 р, Київ

«Я маю вирватись звідси» — ця думка вже кілька місяців крутилася в моїй голові. Настирливо та повсякчас.

Іноді здавалося, що вона звучить навіть голосніше за сирени, які давно перестали лякати, а просто дратують, як хронічний біль у скронях.

Київ став іншим — для мене він став іншим.

І справа тут навіть не в постійних нагадуваннях про руйнування та втрати. Не в смогах з диму та бетонної пилюки. Металевих «іжаках», що лякають одним своїм виглядом. І не в тому, як люди інстинктивно прискорюють крок, коли десь далеко чути характерний гул чи дзижчання.

Він уже не сяяв у моїх очах. Колись така омріяна мрія — здійснилася, та я не почувалася щасливою. Тепер столиця повільно згасала, поступово втрачаючи свій шарм.

Та все ж місто — неначе поранений звір, який усе ще огризається. Інколи люто, інколи просто автоматично, за інерцією. Як і вся країна, він був огорнутий мороком та холодом. Та тут це відчувалося найдужче.

Розбиті вікна новобудов та діри замість бетонних плит, ніби їх просто хтось повигризав. Деякі будинки стояли з заклеєними плівкою шибками так довго, що плівка пожовкла і почала відпадати клаптями, оголюючи темні прямокутники порожнечі.

Колись галасливі дитячі майданчики зараз були майже порожніми. Лише матері з дітьми та пенсіонери з собаками.

Діти гралися тихо, ніби боялися занадто голосно заявити про своє існування. Гойдалки поскрипували самотньо, бо на них ніхто не катався. Один хлопчик перечепився та впав у пісок, від чого той розсипався на асфальт, — і тепер ним грався лише вітер.

Торгівельні центри з закритими крамницями. Навіть галасу машин на дорогах поменшало. Шалений ритм міста застиг, немов став на паузу. Світлофори продовжували марно міняти кольори для майже порожніх вулиць. Інколи здавалося, що навіть вони втомилися і просто роблять це за звичкою.

І я зникала разом з ним, розчинялася у ньому.

«І як я не помічала цього раніше».

Не такого я прагнула у свої 25 років — бути частиною пейзажу, який повільно втрачає барви, бути тінню серед інших тіней.

Я присіла на лавочку у парку та просто спостерігала. 

Київ зазнав дуже багатьох змін, та найбільші зміни були серед людей. Ворожість, втома та поспіх — ось що тепер читалося на обличчях у перехожих. Кожен приховував свої думки, ніби постійно очікуючи на удар. Очі людей стали іншими — вони вже не зустрічалися поглядами довше, ніж на пів секунди. Ніби побоюючись, що хтось прочитає в них правду.

Діти, що майструють барикади, та дорослі, що вже не бачать у цьому сенсу. Хтось із хлопчаків ще робив це з азартом, хтось просто механічно складав гілки та дошки — як дорослі колись складали пазли, щоб хоч на годину забути про реальність.

Мою увагу привернув великий білборд. Реклама ювелірної компанії, точніше — її нової колекції. Юна дівчина у вишуканому вбранні та прикрасах крокує червоною доріжкою. Та слоган: «Невагомі, неначе створені з самого повітря». Та раптом він змінився на наступну рекламу — рекрутинговий набір із закликом: «На морі, у повітрі та на землі», та знаком, що знає вся країна, на фоні.

Два різні світи, що існують і перемикаються за одним лише клацанням. І від цієї різкої зміни я втомилася найбільше. Вони поруч, живуть на одній цифровій каруселі, й ніхто вже не дивується цій зміні. Бо це стало нормою.

— А я задихаюся… — ніби відповідаючи, я скривила театральну гримасу та схопилася за горло. Кілька людей, що були поруч, мого жарту явно не оцінили. Хтось лише коротко глянув і відвів погляд, хтось зітхнув — мабуть, подумав, що я чергова, у кого просто поїхав дах. Я не образилась, іноді і сама так думала про себе…

Десь неподалік годинник почав відбивати час.

Усе, перерва закінчилася, й мені час повертатися до роботи. За роздумами я так і не купила нічого, щоб перекусити. Та це байдуже.

Відкривши крамницю своїм ключем, я швидко змінила табличку на дверях. Один короткий погляд у дзеркало. Вітер знову трохи розтріпав те, що я вкладала цілу годину. 

«Та як можна мати ідеальну зачіску, коли у тебе кучеряве волосся».

Але загалом усе не так і погано. Я була занадто худою, з поглядом, що міг сказати багато зайвого. Та більшість біля мене були саме такими, отож я не сильно виділялася. Карі очі приховували втому та розчарування. Та в мене не було бажання щось змінювати.

«І так піде…» — вирішила я та зайняла своє звичне місце біля вітрини.

— Марто, у тебе все гаразд? — запитала Марічка, що також працювала зі мною.

На відміну від мене вона сяяла, розправляючи кожну складочку на уніформі. Її очі горіли живим вогнем, тоді як мої лише тьмяно відблискували. Вона ще вірила, що життя може повернутися в нормальне русло. І ця віра робила її красивою навіть у цій задушливій крамниці з приглушеним світлом.

— Так, просто нудно. Жодного клієнта за сьогодні, — я переставляла коробочки з прикрасами, просто щоб зайняти руки.

— Ну так, негусто. О, ти вже бачила нову рекламу на білбордах?

— Та бачила. Не думаю, що це саме те, що потрібно людям.