Розділ 5.

Розвиднювалось. На морському березі біля самої води сиділа дівчина, плакала, і море ставало все бурхливішим, наче від її сліз.

Високо в небесах кружляла зграя бурштинових птахів. А вода хвилювалася, виплескуючись на берег, шурхотіла камінцями, і в тому шурхотінні вчувався голос, вічний у величі і підступності, жорстокий у гордощах.

– Не плач, дочко, бо моя ти дочка – не людська. Жінки, кому доля власних дітей пестити не назначила, вимолюють собі синів і дочок від сонця, неба, моря чи землі. Та діти ті зачаровані, бо мають до своїх справжніх батьків повернутися, лишивши все людське людям.

А жінка, що тебе народила, кинула, бо майбутнього злякалася. То що тобі до людей, доню, коли безкраї мої простори тобі скоряться?

Ближче до виднокраю море вже скаженіло, хвилі ставали дедалі більшими, а дівчина не мала волі навіть підвестися. Вона більше не плакала, та морські бризки висихали під вітром солоними сльозами на щоках.

І тоді птахи заспівали, бурштинові прикраси ожили, засвітилися зсередини м’яким світлом, а на берег вибіг захеканий брат дочки моря.

Море розлютилося, і хвилі його зробилися жахливі у своїй темній красі.

– Я не віддам тебе ні сонцю, ні сину небесному, краще ти сіллю розтанеш, – грізно зашурхотіли камінці. – Не віддам тебе!

Від виднокраю котилася велетенська хвиля, ковтаючи менші, короновані піною. Хвиля наближалася, і врятуватися від неї було неможливо.

Світлий бурштиновий птах упав каменем з неба, розбиваючи собою верхівку водяної гори, і хвиля захлинулася сама у собі, розгубила силу, і навіть піною не доплеснула до брата з сестрою, що тепер стояли поряд.

Хвиля винесла на берег шматки бурштинового обладунку, чистого, прозорого, як сонячне проміння. Юнак підняв невеличкий уламок, що одразу засвітився в його руках.

На виднокраї народжувалась нова смертоносна хвиля. Брат і сестра, в чиїх серцях палала недозволена серед людей любов, подивилися одне на одного.

Бурштин, немов золочена вода, розтікався по їхній шкірі.

В промінні сонця, що сходило, у вишину злетіли двоє чарівних птахів. Вони поєднали свої долі не за людським законом, а за пташиним, відмовились і від людей, і від батьків своїх справжніх. У привітанні світання і щорічній боротьбі за сонце було їхнє щастя.

А море лишилося похмурим, наче на знак скорботи, та в його глибинах у спокійні дні, якщо зануритися глибоко-глибоко, можна побачити заколисані водою малюнки, складені з темного і золотого. От лише не розрізнити, чи блукає хтось величними залами палацу з тіней підводних.

Хвилі і досі виносять уламки бурштину, і люди збирають теплі камені, щоб прикрашати себе мертвим сяйвом тих, хто вийшов із сонячних променів. Бо ні-ні, та й зачепить випадково крилом солону піну чарівний птах.

Та іноді перед світанням хтось вгледить і живе бурштинове сяйво. То шукають птахи тих, що страху не мають, щоб світлом потаємних мрій поділитися.

І живуть серед людей діти зачаровані, про свою долю до назначеного часу не відаючи.

***

Оповідання опубліковане під іншою назвою.

Дев'ятко Н. Легенда про зачарованих дітей // Дев'ятко Н.В. Три кроки до Світанку. Вірші. Проза. – Дніпропетровськ: Гамалія. – 2005. – С. 51-58.

Підписуйтеся на мою сторінку у ФБ "Чарівні світи". Там ви знайдете найновішу інформацію про мої друковані, електронні та аудіокниги.