Розділ 4.

Вона з’явилася в будинку свого коханого, наче морська цариця. Блакитна сукня підперезана вишуканим бурштиновим паском, на шиї милувалося собою бурштинове намисто, та різнокольоровий бурштин був на її зап’ястках і пальцях, навіть у волоссі.

Двоє літніх людей зустріли її привітно, але були трохи налякані підводними багатствами, бо в їхньому будинку було не заможно, хоча й затишно. За столом говорили про серйозні речі і жартували, але якось неприродно, бо всі чекали, коли за традицією жінок залишать для остаточної розмови.

Коханий поцілував її у скроню, підбадьорюючи, і зник за дверима, зачиняючи за собою стулки. Мати сиділа на дивані, світло падало на половину її обличчя, плуталось у сивині.

– Ви так пізно народили сина, – у дівчини несподівано майнула думка, яка не схожа вона сама на цих людей, і він не схожий також.

– Так, небо довго не дарувало нам дітей, тому ми любимо сина понад усе, – горда, застерігаюча мова.

– А у вас ще були діти?

Жінка наче скам’яніла, глянувши на дівчину, яка так і не сіла поряд.

– Так, у мене була дочка, – через силу відповіла жінка. – Дуже давно і дуже далеко звідси, коли мене ще називали дівчиною.

Тиша запала в кімнаті, бо традиційна розмова пішла по незвичній дорозі.

– І де ж зараз ваша донечка? – жорстоко, але вона мала знати.

Жінка не зітхнула, не заплакала, спробувала підвестися, та не змогла.

– Дівчинка народилася хворою, я так злякалася, я була змушена її залишити... – вона затнулася, але все одно не заплакала.

Треба було запитати, що ж могло змусити матір кинути свою дитину, але з вуст зірвалося лише:

– І ви не шукали дочку? Ніколи? Ніколи?..

Не літами сива жінка хитнула головою.

– Та дитина померла, певно...

Треба було сказати, що не померла, що ось я. Я перед тобою, мамо... Але вона нічого не відчувала до цієї жінки.

Зовсім нічого.

Дівчина залишала будинок своїх батьків, так і не розказавши, ким вона їм насправді приходиться.

Брат наздогнав сестру вже на вулиці.

– Що трапилось? Все було так гарно!

Вона зупинилась.

– Не гарно.

– Ти сподобалась моїм батькам. Вони нас благословляють, і ми одружимось.

Він швидко ішов до неї, але дівчина не озиралась. У неї перед очима розстелилася ніч, темніша за справжню.

– Я колись казала, що ти не знаєш мене, – спокійно до здивування. – Я жила серед людей... колись. Та зараз море кличе мене своєю дочкою і палац мій не з каменя, а з тіней підводних. Я мріяла про щастя людське, та нема для мене того щастя.

Вона хотіла рушити далі, та брат схопив її за руку.

– Не йди.

– Забудь мене.

Вона випросталась і побігла вулицею, розчинившись у нетрях ночі.

В його руках залишився тільки бурштиновий браслет, ще сповнений теплом коханої.