Розділ 3.

Вона жила в палаці з тіней підводних, горя і нудьги не знаючи. Горе її не мало сили переступити через даровану бурштинову пір’їну, що давно стала людською прикрасою, через яку вже не одне життя обірвалося.

Вдень дівчина мандрувала підводним царством, милувалася його грізною красою, або складала малюнки з бурштину, який був колись чарівним обладунком сонячних воїнів, або вигадувала собі вбрання, що ставало справжнім, коли вона вночі виходила до людей.

І багато хто закохувався у її танучий сміх і граційну ходу. Море позичило їй частину своєї ніжності і чарівності, тому ніхто не міг перед нею встояти, та серця свого вона нікому не віддавала, нікому не розкривала таємниці своєї.

Життя її складалося з повних днів і повних ночей, переливаючись в тижні і роки. Але море не дозволяло часу займати свою гостю.

Ніч була місячна, наче до дня подібна, коли дівчина знову вийшла з моря.

Оксамитова сукня підкреслює її фігуру, пишне волосся зібране у зачіску, намисто з бурштину, якому б позаздрила будь-яка панянка. Такою побачив її він і закохався, як багато хто до нього.

Юнак, забувши себе, їхав за нею через все місто, знайшов її на галасливому святі і танцював цілу ніч, а красуня, що зверхньо дивилася навіть на господарів маєтку, й слова йому не сказала.

А перед ранком вона зникла, і ніхто не міг вказати, куди поїхала дивна гостя, сказати, хто вона, назвати її ім’я...

Полонений журливими думками, юнак дошкандибав до моря, не сів, а впав на березі та дивився, як сходить сонце, не бачачи світила.

Дівчина ж гуляла своїм просторим палацом і в тінях підводних їй вперше відгукнувся сум забутої самотності.

Плескотіли хвилі, лоскочучи берег, обоє шукали зустрічі, і зустріч не забарилася. Та вечірки і свята їм швидко набридли, поступившись місцем прогулянкам удвох.

Спочатку дівчині було просто цікаво, бо він не спокушався лише її тілом і красою, та виявився гарним співбесідником, який розумів, як здавалося, раніше, ніж вона встигала висловити думку, відточити почуття. Але врешті-решт вона усвідомила, що покохала.

Багато днів вона не виходила зі свого палацу, дивуючись почуттям, які нібито поховала у минулому житті. Було так дивно відчувати, що серце б’ється частіше, а очі так часто зазирають за кордон, повертаючись через який, нічого не згадаєш. Іноді дівчина сумнівалася, чи хоче залишатися недоторканою для старості, та самотньою. Самотньою цілу вічність, якщо таким буде її бажання.

Він не розгадав таємниці дівчини, котра ніколи не погоджувалася, щоб її супроводжували до самого дому, але море наче кликало його до себе, шурхотом камінців підказуючи, де він має чекати.

І юнак чекав на свою кохану, чекав увесь час, а вона не приходила.

– Поїхала, певно, – заспокоював себе він, намагаючись, щоб уява не малювала жахіття, що могли відбутися у несправедливому світі.

Він не бачив, як дівчина виходила з моря, лише відчув її зникаючу у присмерках тінь, що впала поряд. Не тямлячи, що робить, юнак підхопився, обійняв свою кохану, пестячи хвилясте волосся, поцілував у вуста. Дівчина не відштовхнула його, і поцілунок тривав на заздрість сутінкам, бо більше нікого не лишилося на морському березі.

– Я кохаю тебе, – прошепотів він, не відпускаючи її, боячись, що кохана зникне знову.

– Але ти не знаєш мене, – так само тихо заперечила дівчина.

– Я знаю тебе, – юнак поцілував її руку з бурштиновим перснем. – Твій дотик теплий як літня хвиля, твої очі наче морська глибина, твої вуста солоні непевністю, але мені солодко від твого цілунку. Я знаю тебе.

Вони цілувалися знову і ще багато разів цієї зоряної ночі, і слова їхні були щирі і пристрасні, та таємниці своєї все одно не відкрила вона коханому.

І перед ранком, коли він запропонував наступного вечора відвідати його батьків, дівчина погодилась, та попросила його, якщо дійсно кохає, дозволити їй привітати цей світанок на самоті. Юнак дивився на неї довго, намагаючись зрозуміти, але так і пішов, не зрозумівши, бо море нікому не виказувало таємниці золотих сходів, крокуючи якими, виходиш на берег, навіть чоботи не замочивши.

Майнули крила в вишині, майже прозорі, світлі, та наче бурштинові. І зграя чарівних птахів опустилася біля дівчини.

– Я більше не хочу в палац із тіней підводних, – мовила вона. – Дякую вам, я знайшла своє щастя.

Дівчина низько вклонилася бурштиновим птахам.

– Ти завжди так поспішала до палацу з тіней підводних, так боялася його багатства втратити, що нас не чекала, що нас не вітала, – загомоніли птахи. – Ти змінилася, і море тебе своєю дочкою кличе.

Море відпустить тебе, та щастя твоє швидко горем чорним обернеться. Не наречуть вас за людським законом чоловіком і дружиною, бо вже братом і сестрою кличуть.

Запитай у людей. Огорнені чарами ночі, люди правду говорять, – бурштинові птахи злетіли у височінь.

Вражена дівчина стояла на березі, краса її немов разом із надією спопеліла, а у воді мерехтіли золоті сходинки.