Розділ 2.

Так минули весна і літо. Осінь в’язала довгий ланцюг для сонця, щоб виводити його на прогулянку, на вигляд наче вільного, і чарівні птахи прилітали все рідше. А дівчина із хвилюванням чекала на них, бо сумувала без відблисків легких крил.

Стало холодно, до підвіконня-їдальні зазирали лише звичайні пташки, і дивлячись на сніг, що підтанув вчорашнім днем, дівчина запевняла себе, наче птахи, чиє пір’я немов бурштинове, їй наснилися.

Весна забарилася, цілий тиждень з похмурого неба лив дощ, разом зі снігом уносячи з міста бруд.

А на ранок неділі у скло постукали.

– Прокидайся! Прокидайся! – заклекотіли дивні голоси. – Впусти нас!

Дівчина підхопилася з ліжка і в самій нічній сорочці відчинила вікно.

Відходила ніч, одуріла від духмянів весни, в світлому небі тонули зірки. Троє величних птахів влетіли до кімнати, щедро розливаючи мерехтливе світло.

– Ми здобули перемогу! Ми звільнили сонце із в’язниці! – раділи птахи, кружляючи навколо неї.

Один птах, в якому дівчина впізнала того, що першим прилетів на її підвіконня, сів людині на плече.

– Ти годувала нас, людино, та не звичайними зернами, а своєю вірою у майбутнє щедро обдаровувала, – сказав бурштиновий птах.

– Тобі ми цього року перемогою завдячуємо. Тобі і тим птахам, які тебе благословляють за те, що ти їх від лютої зими рятуєш, – підхопив інший птах, що гойдався на бильці ліжка, його розкішний хвіст звисав до підлоги.

– Лети з нами, людино. Море омиє твою душу і тіло, лишаючи в минулому все, що тобі не миле, все, чого ти позбутися забажаєш.

– Море дасть тобі нове життя і майбутнє, що тобою омріяне.

– Море прийме тебе, бо душа у тебе ніжна, як прибій, а воля сильна, наче шторм, і волосся твоє немов піна солона, а в очах потаємні глибини.

– Море прийме тебе, бо винне нам за ті палаци з тіней підводних, що народжуються, коли ми над водою пролітаємо.

Птахи говорили, не перебиваючи один одного, наче то була їхня спільна пісня. Дівчині було так тепло дивитися на них, що здавалося, наче сон її знову огортає.

Надія спалахнула і згасла.

– Я не можу стару на самоті покинути. Якби не вона, я б не вижила, коли батьки мене покинули, – дівчина дивилася, як за спиною птаха, який сидів на підвіконні, голубіє небо. – Я не лишу її, бо вона тепер без моєї роботи не проживе.

Сум накрив людські очі, але дівчина швидко себе опанувала.

Птах, що тримався за її плече, звився в повітря і перелетів до стола, де кольорами розквітали незакінчені червоні і фіолетові маки. З його крила випала пір’їна і, втрачаючи сяйво, лягла на стіл коштовним бурштином.

– Ми народилися з сонця, і хай сонце освітить шлях господині цього дому на той рік, що їй ще відпущено землю топтати, – світлий бурштиновий птах пильно подивився на дівчину. – А тобі, людино, доля інша назначена, коли ти її насмілишся обрати.

Вона подивилася на своє ліжко з латаною ковдрою, потім погляд перетік на незакінчену вишивку, на небеса, що набували високої блакиті.

– Я полечу з вами.

Птахи заспівали тихо, меланхолійно, але високо, так, що людське вухо вловлювало не всі ноти, – на підлогу лягла золота сітка, немов сплетена із сонячних променів.

Дівчина сіла в неї, і бурштинові птахи легко вилетіли на вулицю, тримаючи в пазурах краї золотої сітки.

Вони летіли високо вбік моря, і дівчина із захватом і без жаху спостерігала, як пропливають внизу дахи будинків, такі ж різні, як їхні власники, – бідні і багаті, горді і підступні, ті, що зрадили кохання і дружбу, і ті, хто віддав себе в жертву небуттю заради майбутнього.

А вітер і весна надавали дівчині сили, лікували від хвороби раніше за море.

Птахи обережно опустили її біля самої води, а золота сітка, яку вони знову підняли в повітря і кинули на хвилі, перетворилася на золоті сходи, що тьмяно блищали, ведучи в глибини.

Птахи гучним клекотом привіталися з морем. Море відповіло їм, кинувши хвилю, що зачепила босі ноги дівчини.

Людина схилилася перед безкраїм, омиваючи руки і чоло солоною водою.

Сонце вже викочувалося з-за виднокраю. Двоє птахів злетіли в небо, а третій, що говорив з нею найбільше, мовив:

– Іди, не бійся. Там тепер буде твоє царство. Так довго, скільки забажаєш, і палац із тіней підводних тобі тепер належить.

А коли сонця не буде на небосхилі, то цими сходами ти до людей виходити можеш, та коли не встигнеш до того, як промені на воду ляжуть, то більше не вернешся у палац з тіней підводних і вік людський серед людей проживеш.

Ми супроводити тебе до палацу не можемо, бо якщо хтось із нас, навіть випадково, хоч одним пером води торкнеться, то одразу мертвим бурштином на дно упаде. Хай щастить тобі, людино.

Птах попрямував за своїми товаришами, а дівчина ступила на золоті сходи.

І чим нижче спускалася вона, тим прозорішою робилася вода, тим дивовижніше грало небо над головою.