Розділ 1.

На твір офіційно зареєстроване авторське право.
Усі права застережені.

Жодна частина цієї публікації не може бути перекладена,

відтворена або передана третім особам в будь-якому вигляді

без письмової згоди автора.

В одному місті жила дівчинка. Та була вона хвора і самотня. І часто дивилася на світ лише зі свого високого вікна.

Іноді коло неї з’являлася стара бабуся, іноді приходив лікар, а так більш нікого. Дівчинка сиділа біля вікна, читала про пригоди щирих і сміливих, вишивала квіти, які майже не відрізнити від справжніх, або просто дивилася вдалечінь поверх дахів, летіла на крилах незрозумілих мрій туди, де далеко-далеко плескотіло величне море.

Листя осипалося, дощ і вітер відбирав у дерев дивом збережене золото, і воно ширяло над містом, долітаючи до жаданого моря. Падав сніг, танучи в калюжах, потім морози і негаразди гартували його, та біле простирадло вкривало землю. Сонце підступно гралося сніговими діамантами і забирало коштовності собі, лишаючи воду. Вода напувала зчорнілу після снігу землю, і вона позіхала пташиним щебетанням. Лускали бруньки, розбризкуючи радість життя, росло листя, набуваючи досвіду, і спека падала на місто, перетворюючи життя на золото.

***Якщо ви читаєте цю книгу не на сайті booknet.com, вона вкрадена в автора***

А дівчинка сиділа біля свого вікна і вишивала квіти, які бабуся продавала на базарі, щоб прогодуватися.

Дівчинка дорослішала, перетворюючись на красуню. І, як їй здавалося, потай від бабусі, всі ці роки вона підгодовувала птахів.

Горобці і синиці вже мали підвіконня за свою їдальню, іноді зазирали снігурі і голуби, бо перші залітали у місто не часто, а для інших підвіконня виявилось замалим. Півроку прилітав ворон із наче сивим пір’ям на голові.

Потім понівечене тіло ворона хлопці тягали по подвір’ю. Дівчинка так плакала, що її забрали до лікарні. А коли через кілька тижнів вона повернулася до свого вікна, то зима відступила, та блищали на сонці вимиті дахи, наче морські хвилі.

І от одного разу дівчинка заснула в кріслі, а бабуся вирішила не зачіпати такого солодкого сну і облишила її.

Світало, тіні набували плоті, тихо шуміло листя, вітаючись із ранком. На підвіконня сів птах. Його неначе бурштинове пір’я аж сяяло, мерехтіло ніжним золотом, і на голові гойдалася корона з пір’їнок, ледь завитих вітром.

Чарівний птах покуштував частування, подивився на дівчинку, яка прокинулась, але тільки напіввідкрила очі, щоб не наполохати дивного гостя.

Птах змахнув крилами, збудивши легкий вітерець, що немов цілунком торкнувся дівочого обличчя, і зник серед неба, яке дедалі набувало блакиті.

З того ранку дівчинка, а роками вже певно дівчина, щодня висипала на підвіконня золоту пшеницю і хлібні крихти, чекаючи на чарівних птахів. І вони прилітали.

Різні – майже червоні, зелені і блідо-жовті, темні мов застиглий сік на деревах – та усі наче бурштинові, птахи мали мелодійні, а іноді несподівано різкі голоси.

Птахи її не боялися, з’являлися перед світанням і відлітали, коли промені починали переливатися через дах будинку навпроти. М’яке світло їхнього пір’я заспокоювало дівчину, дозволяло надіям оселитися в серці.