4

— Боятися нема чого, — сказав Івар.

Поллі моргнула. Заснула, це ж треба. Зігрілася і заснула, як маленька дитина. І забула, що сидить в обіймах чоловіка з різнокольоровими очима.

— Вісім хвилин до виходу з течії! Приготуйтеся! Вісім хвилин...

Дівчина похитала головою, намагаючись прогнати залишки сну.

— Мені треба надіти зброю і захист, — сказав чоловік.

Проганяє?

А що йому ще робити?

Поллі стягла з себе куртку, одразу стало холодно, тому вона в неї тут же закутлась. І вставати не хотілося, але треба. Щоб він надів обладунок і пішов битися. Тому що він повинен. А в нього згорів один із чотирьох наручників. Зараз в нього чверть зброї не працює. Взагалі. А решта та й захист теж працюватимуть неправильно. Із затримкою. Тому що ланцюг перервано. А значить, якщо в нього вистрілять, поле, що відштовхує, на стиках може не з'явитися. Або воно з'явиться надто пізно. І йому в кращому разі паралізує кінцівку. У найгіршому він не зможе дихати.

Дівчина встала і подивилася на ящики з вантажем. Наче в одному з них ховаються наручники для бойового обладунку.

Дурниця яка.

Якби вона тільки могла змусити цю залізяку працювати. Або умовити. Востаннє. Хоч якось, хай не на повну силу.

Не на повну силу?

— Стривай! Дай спробую!

Вона ж аномал, а аномали здатні на дива. Якби не злякалася, стала б пілотом, і алата слухалася б її, як нікого іншого. Але страх переміг. І тепер її обов'язок змушувати працювати те, що робити цього не бажає чи не може.

— Я спробую!

Наручник наче сам стрибнув у руки. Холодний та мертвий. Навіть тепла у глибині більше немає. Але якщо попросити. Спробувати. Ще раз. Ось тут усе спеклося і зброєю наручнику більше ніколи не стати. Але це необов'язково. Потрібно щоб не переривався ланцюг. Лише проводити сигнал та енергію, це не так багато. Просто проводити, не випускати та не розподіляти. Отже, чорну пляму можна обійти. Нехай енергія тече повз цю греблю. Як річка. Яка справа річці до того, що діється у стоячій воді? Правильно, жодної. Отже сюди, а потім сюди.

— Тримай.

Блондин поправив жилет, клацнув застібкою і взяв наручник.

— Він не зовсім робочий. Це вже не зброя. Але із ланцюга не випаде. І затримок у роботі решти частин обладунку не буде.

— Добре, — посміхнувся він широко і зовсім по-хлоп'ячому. — Це набагато більше за те, на що я розраховував.

— Увага! — знову пролунав голос капітанського помічника. — Дві хвилини до виходу з течії! Приготуйтеся! Тряхне сильніше, ніж при вході! Увага!

Велетень надів два останні наручники. Підчепив шолом за ремінець і обернувся до дівчини.

— Працює? — спитала Поллі.

— Працює, — підтвердив.

А потім притис її до себе і прошепотів ледь не торкаючись губами скроні:

— Дякую. Ти чудова дівчина, Поллі. Любиш лимонні тістечка?

— Так, — розгублено відізвалась вона.

— Це добре.

Посміхнувся і відступив.

Обіцяти, що вони обов’язково стануть їсти ті тістечка не став. Бо погана прикмета обіцяти щось на потім перед боєм.

***

Противники не чекали на «Амбер». Чи то пощастило. Чи нападники не додумалися влаштувати засідку далі за маршрутом. Пасажирські алати літають швидше за вантажні, навіть вантажні, котрі тягне Меридіанною течією. Шанси обігнати та дочекатися були. Але ніхто з цього не скористався. На щастя. І до чергового міста-на-скелі алата дісталася спокійно і велично, як і годиться кораблям, чиї вітрила стали крилами.

Поллі стояла на верхній палубі, спершись на підняті поручні. Спостерігала, як кран спускає вниз великий ящик. У наступному місті можна буде зійти на землю, а поки що добре і так. Бажання зістрибнути на оманливо близький дах причального дому і втекти не було. Це бажання переслідувало давно, а тепер відступило. Знадобилося лише трохи рішучості.

Перевчитись на пілота вона ще встигне. А поки поспостерігає за життям алати зсередини. Це теж цікаво.

Теплий вітер ворушив волосся. Пахло квітами. І Поллі відчувала себе нічним метеликом зі сну. Метелик на бурштину.

Роботу вона не покине. І більше не ховатиметься від складних завдань, стане їх вимагати. Вона аномал. Не важливо, дар це чи прокляття, але її слухається техніка. Будь-яка. Вона її чує і може попросити про послугу. Може зрозуміти скарги. Може вмовити, а іноді й наказати. То навіщо цього уникати? Краще здібність розвивати. Щоб стати чимось більшим, ніж вона є зараз. Так буде правильно, чим би вона далі не зайнялась.

Кажуть, колись жив технік, здатний змусити алату мчати до себе на свист, як собаку. Може, брешуть. Але чому б не спробувати? Навіть якщо доведеться вчитися не тільки пілотуванню, ва й ще чомусь. Щоб розібратися, як алати працюють. У них є вітрила, які тягнуть їх за течією. Але як вони піднімаються за хмари та як потім спускаються?

Цікаво.

Головне поставити собі гідну досягнення мети. Правильно? Ціль, до якої складно дійти. Тоді шляху вистачить надовго. І одна дівчина-аномал більше не почуватиметься купкою попелу, яку ось-ось змете вітер.

— А, ось ти де.

Голос був спокійний та абсолютно байдужий, але очі посміхалися. Різнокольорові, як у кота, очі.

— Ніколи не бачив, як вони це роблять.

Івар перегнувся через низькі для нього перила і став спостерігати, як вантажники чіпляють до гака крана черговий ящик, обмотаний мотузками.

— В наступному місті є кав’ярня в котрій роблять найкращі лимонні тістечка, — сказав.

Поллі подивилася на нього, смикнувши вверх правою бровою.

— Запрошуєш мене? — спитала.

— На побачення, — кивнув він і посміхнувся. — А то не встигну, хтось інший запросить, бий потім пики, пояснюй, що інакше вони не розуміють.

Поллі пирхнула і тихо розсміялася.

Він що, теж вважає, що для когось може бути недостатньо хороший?

Ото дивина.

Поллі аж захотілося його обійняти. Вона мить подумала, вирішила, що більше не буде надто стриманою, зробила крок до нього і обійняла. Його руку.