2

Поки розум панікував, руки звично дістали лебідку, закріпили її на другій скобі, поруч із люком, затягли петлю ще одного троса на наручнику людини і включили мотор на мінімальну потужність. А потім спробували спрямовувати важке тіло, щоб правильно розвернулося, не вдарилося головою, хоч вона і в шоломі, не зачепилося ніде. Якір-кішка на щастя був стандартний, і кнопка відстрілу троса теж.

А через цілу вічність чоловік лежав на підлозі. Дівчина відкотила його подалі від люка і причепила до свого другого троса. Він витримає, а повзти до ще однієї скоби у глибині вантажного відсіку вона була не в змозі. Та й мало, доки доповзеш, десантника струсить в люк.

— Перебірки почнуть опускатися за одну хвилину! Увага!

І бігти кудись уже пізно. Краще залишитись тут. Подумаєш, некомфортно. Зате безпечніше, ніж у коридорі, до якого вона якраз встигне дістатися.

Люк із брязкотом зачинився. А потім зі стелі поповзли перебірки. Вантажний відсік ділився на кілька частин. Чим більше перебірок, тим краще. Великі простори деформувалися у сильних течіях на кшталт Меридіанної. Іноді метал не витримував та лопався. І тоді алату зминало, як паперову. Дуже сильний вітер. Який давить, як вода на глибині. На великій глибині, котра буває тільки в Серединному Океані.

Потрібно сісти, а краще лягти. Але лягати на підлогу не хотілося. Холодно.

Перебірки брязнули об підлогу, потім алату струснуло так, що дівчина впала на спину, боляче вдарившись потилицею. Натомість десантник різко сів. Покрутив головою, навіщось підніс долоню до обличчя і посмикав трос. А потім зняв шолом і з цікавістю подивився на рятівницю.

— Я сам вліз? — спитав, усміхнувшись дівчині, котра дивилася на нього, не в змозі повірити власним очам. — Не пам'ятаю. Обшивку зовні, до якої мене несло, пам'ятаю, а потім не пам'ятаю.

Поллі нервово хихикнула.

— Я допомогла. І лебідка.

Доля продовжувала знущатися. Досі вона настільки близько цього велетня не бачила. Щоб віч-на-віч. Спочатку він з'являвся як привид. А потім вона сама почала уникати його. Щоб не думати більше та не мріяти про того, хто навіть не помічає, навіть на відстані витягнутої руки.

Не допомогло.

І раптом на тобі. Тільки вирішила звільнитися, і світловолосий велетень сидить поряд, закинувши голову. Гарний. Як принц із казки. Лише очі різнокольорові. Один карий, другий світло-блакитний. Як у кота.

— Хм, — сказав чоловік і зняв рукавички.

Потім наручники зі зброєю, склавши їх акуратною гіркою і включивши магніт. Відстебнув ранець. Стягнув через голову важкий довгий жилет. А потім зняв щитки з ніг. Але менше не став. Велетень. Справжній.

Дивитись на нього було приємно. Серйозний. На Поллі він більше уваги не звертав. Перебирав частини обладунку, щось перевіряв. Потім надовго замислився над одним із наручників.

— Давай подивлюся, — запропонувала дівчина.

Він знову посміхнувся. Наче ніяких проблем у нього зараз не було.

— Ти не знаєшся на зброї, — сказав м'яко, мов боявся образити.

— Я технік. Аномал. — Поллі присунулася ближче. — Мене будь-яка техніка слухається. Мене тому на роботу взяли відразу після курсів.

— Да? — у погляді з'явився інтерес. — Дивись.

І поклав на простягнуту долоню холодну залізяку.

Абсолютно мертву. Тільки в самій глибині тремтіло тепло, як та іскра в попелі.

— І що? — спитав схилившись до вуха.

— Зламане, — зітхнула дівчина. Дурна доля. Тільки з'явилася можливість допомогти йому, а виявилося, що нічим. — Там усередині все сплавилося. Відремонтувати неможливо.

— Шкода. Могло стати в нагоді. Нас можуть чекати при виході з течії. Маршрут вони, напевно, знають. І можуть угадати, де ми вийдемо.

— О, — видихнула вона. Він наче виправдовувався.

Чоловік продовжив вивчати частини обладунку. А дівчина сіла навпроти і нахабно милувалася, квапливо відводячи погляд, коли він підводив голову.

— Чому ти мене боїшся? — спитав, відтираючи пальцем пляму з жилету.

— Я? — дівчина мало не схопилася. Попіл ворухнувся, і іскра спалахнула яскравіше. — Я не боюся!

З чого він узяв? Якщо вона тремтить, то від холоду. Вантажний відсік не обігрівається. А Меридіанна — холодна течія.

— Да? — він здивувався. — У тебе весь час таке обличчя було, наче ти хотіла опинитися де завгодно, аби подалі від мене.

— У мене?

— У тебе. Я бачив тебе. Коли ти мене помічала, одразу тікала. З таким обличчям.

Оце стидоба. Поллі аж знову захотілося кудись втекти.

— Я не боюся тебе. Це тобі блондинки подобаються.

Ой, і навіщо це говорити? Ну, подобаються, а їй що? Її те хвилювати не повинно. Вона навіть фарбуватися, як ті балакучі дівчата, не збиралася. Блондинка з неї вийшла б помітно фальшива.

— Е-е-е-е… — він здивовано глянув на Поллі. — Не те, щоб вони мені не подобалися. Але й брюнеток я живцем не їм.

Дівчина почервоніла. Від образи та обурення. Не їсть? Та ким він її вважає?

— Не їсиш? — перепитала похмуро.

— Ні.

— Ну й добре.

— Так, добре. Якщо ти не боїшся, і ми все з'ясували, тоді йди сюди, — поплескав долонею по коліну. — Ти у своєму комбінезоні в бурульку скоро перетворишся. А мій призначений для виходу назовні, він із підігрівом. Якщо чимось накритись, можна жити.

І посміхнувся. Світло та відкрито. Як маніяк маленькій дівчинці, яку кличе до себе додому.

Дівчина хмикнула. Накритися, значить. Десь тут вона бачила формену куртку.