1

Сьогодні вона остаточно вирішила звільнитись. Бо якщо робота, ті самі пригоди, котрих вона колись хотіла, не приносить ні найменшого задоволення, ну її, таку роботу.

Так що Поллі вирішила звільнитись і наостанок задовольняла свою цікавість. На котру досі постійно не було часу, натхнення, сил, бажання.

— Бурштин, — сказала дівчина і заплющила очі.

Вогняний рядок з тієї дурнуватої регестраційної «Книги небес» все одно танцював перед очима, немов хтось витатуював його на повіках. От ким треба бути, щоб якщо запит відправляли не при яскравому сонці, причому під чистим небом, а не приведіть крилаті боги, хоча б під навісом, робити ті рядки настільки нестерпно яскравими?

Придурком потрібно бути. Втім, вона й так знала, що документоводи суцільно ті ще диваки.

А Алата, на котру вона не так і давно найнялась механіком, називалася Бурштин. Смішно. Нікому не потрібна давня мова, за яку все ще чіпляються люди. Дуже давня мова. Одна з тих, на котрій розмовляли жителі померлої старої Терри. Але словами з неї чомусь досі щось називають. Мова-зомбі.

Дівчина хмикнула і натиснула на повіки пальцями. Не допомогло.

Кораблі, що плавають у повітряних течіях, назвали алатами. Кораблі, чиї вітрила перетворилися на крила. Крилаті кораблі… Алати. Гарно.

Але навіщо одну з алат називати «Бурштин»?

— Навіщо так називати? Що за дурні натяки?

Дівчина зітхнула і розплющила очі.

В когось мабуть таке почуття гумору. Воно дозволяє робити натяки. Мовляв, дивіться, дітки, це тепер ваша доля. Вам судилося потрапити в смолу. І скільки не борсайтесь, одного разу втомитеся і застигните в рудому камені, як комаха. Втомитеся і застигне. І нікуди звідси вже не подінетесь.

І вона, якщо залишиться, одного пазу просто втомиться. Звикне. Сама перетвориться в механізм.

А він навіть не помітить. Тому що він чудовий велетень з дівочих мрій. А вона лише попіл, у глибині якого тліє іскра. І все ще хоче чогось більшого

— Я Попіл, — сказала Поллі, хоча це дурнувате призвіще до неї прилипло через те, що воно комусь здалося схожим на ім’я Поллі. А ім’я, мабуть, здалося надто гарним для низенької, кучерявої дівчини, в котрої на носі ще й коричневі веснянки. —  Я майже невидимка. Навіть камінь не вийде. Я попіл, якщо я застигну в бурштині, я його тільки зіпсую. Треба вибиратись.

Рішення прийняте. І відразу стало якось навіть легше.

***

— Гей, мишка!

Поллі озирнулась і невдоволено глянула на начальника. Старшого механіка з його пивнним пузом, густими рудими вусами і неспроможністю прийняти той факт, що молодші механіки теж щось вміють. Вона змирилася з тим, що її називають Попелом. Але мишка? На гризуна вона точно не схожа і не настільки дрібна.

Аж покусати його захотілося. І подивитися як відреагує.

Поллі хихкнула і пішла слухати, що йому потрібно, бурмочучи що сам він пацюк. Рудий. А в неї і очі гарні, карі. І обличчя миле. І волосся хоч і кучеряве, але ж довге і колір, як у спілих каштанів.

— Мишко, бігом у вантажний відсік, подивися, що сталося з холодильниками. Ліворуч від входу. Сигнали дивні.

Дівчина, стрималась, не фиркнула зневажливо. Лише кивнула і пішла.

З такими завданнями вона майже змирилася. Все вірно з його точки зору. Вона з незрозумілою поломкою розбереться швидше, ніж будь-хто. Техніка її слухала. Відкривала свої секрети і не чинила опір, а бувало, поломки зникали самі по собі.

А іншим доводилося шукати, витрачати час… і врешті їм діставалася значно цікавіша робота.

У вантажному відсіку було гулко та прохолодно. Ящики височіли до стелі з правого боку. А ліворуч — пусто, вже вивантажили у попередніх містах. Натомість до холодильників легко підійти.

Дівчина кивнула сама собі. Вдягла навушники, щоб ніщо не відволікало, увімкнула музику і витягла з ящика тестер. Вона могла обійтися без нього, але так веселіше. Дуже він схожий на музейну зброю, на револьвер. І можна вдавати, що стріляєш.

— Паф! — сказала дівчина.

З першим холодильником все було гаразд. Але вони у зв'язці, а отже потрібно знайти той, який сам погано працює та решті заважає.

— Паф!

Другий холодильник теж було розстріляно.

— Паф! Паф! Паф! Паф! Де ж ти? Ах ось. І що з нами таке, розкажи, я тобі допоможу.

Дівчина приклала долоню до холодильника, прислухалася до своїх відчуттів. Він скаржився на щось у глибині. Як темна пляма з червоними сполохами. Доведеться відключати і розбирати.

— Я тебе вилікую, не бійся.

Холодний вітер поцілував у шию, поворушив волосся і мазнув хвостом по долоні.

Вітер?

Дівчина обернулася, здивовано подивилась на відкритий люк. Навіщо б воно? Наче хвилину тому було закрито. Вона б помітила діру в підлозі, навіть при тому, що звично ті люки обходить, реагуючи на застерігаючі жовті полоси в двох кроках від них.

Стягнула навушники і здригнулася від гучного голосу капітана.

— Увага! На нас напали! Десант стримує супротивника! Було ухвалено рішення пірнати в Меридіанну течію! Десант розпочне відступ за три хвилини! Перебірки почнуть опускатися за сім хвилин! Займіть зручні місця та закріпіться! Увага!

Значить, люк відкрили на випадок, якщо хтось із тих, хто відступає, виявиться поряд з ним. Противник за чотири хвилини прорватися не встигне, там же маневрувати потрібно, щоб наблизитися і не потрапити під вітер чужих крил. Та й десантники серйозні люди і залишити за собою павутиння не забудуть. А хтось із своїх може не встигнути повернутися до люків десантного сектора.

Поллі склала тестер в ящик з інструментами, розмірковуючи, куди тікати. До особистого відсіку вона не встигне. Подивилася на хронометр. Пройшла майже хвилина. Куди тікати?! Ідей не було. Знайомі у неї є лише серед техніків. А до їхнього відсіку ще далі, ніж до особистого. Значить все одно.

Дівчина схопила ящик за ручку, навіщось озирнулась і…

Тіло в бойовому обладунку влетіло у відкритий люк. Трос, закріплений десь зовні алати, відразу відстрілився, щоб не потягнути людину назад. Індивідуальне вітрило згорнулося по напрямних і втягнулося в ранець. Але це не допомогло. Алату струснуло, нахилило, і десантник, що не встиг закріпитися всередині, впав у люк.