Розділ V. Яке крихке наше життя…

Наступного дня всю першу лекцію Настя розпитувала, чим же закінчилось вчорашнє написання реферату. Вони сиділи пригнувшись в самій горі лекційної зали з ярусним розташуванням місць, як  у амфітеатрі, тож знизу лектору, напевне, було видно тільки їх лоби та очі. Зараз вони знаходились в іншому університетському корпусі, багатоповерховій новобудові.

– Слухай, а ти йому подобаєшся, – тихенько зауважила Настя, зиркаючи на лектора.

– Яке щастя. А він мені ні.

– Ти впевнена?

– Так. Настирний придурок, його, бідосю, змусили мені допомагати писати реферат. І він, такий розумний, тепер вимушений допомагати дурним дівчатам. Яке благородство. Я уявляю, яким героєм він собі здається…

– Ну не знаю… Я б, на твоєму місці, була б з ним м’якішою… Мені здається, він не такий поганий, як ти собі його уявляєш… І взагалі, якби мені допомогли з тим рефератом, то…

Договорити вона не встигла, лектор почав ходити по залу, тож дівчата поспішно стали записувати все, що він диктував. Зробивши декілька записів, Даша згадала вчорашню розмову з Сонею. Подруга вчора їй сказала точнісінько те саме, що зараз говорила і Настя. Схоже, з розповідей Даші,  всім Владова поведінка подобалась, вони вбачали якусь зацікавленість в його діях, спроби ближче познайомитись… Даша ж, чомусь, відчувала тільки злість, коли згадувала розмови з тим хлопцем – він спочатку сміявся та знущався з неї, а тоді, коли вона відповіла йому на його нахабність, зробив вигляд, що не розуміє, в чому справа, і що це вона дурепа, не вміє спілкуватись, а він такий розумний і хороший. Дівчині, на відміну від її подруг, взагалі не здавалось гарним тоном таке настирне докучання. До того ж, це не була Дашина провина, що цей «розумний і хороший» не розуміє, коли йому кажуть піти геть. Глянувши вниз на спини студентів, Даша почала очами шукати, де сиділа шоста група. Як виявилось, вони купкою сиділи посередині з правої сторони, Влада серед них, здається, не було. Прогульщик…

Переживши декілька семінарів, студенти поспішили підкріпитись та додати енергії для подальшого старанного навчання. У їдальні, коли Даша саме стала в чергу, щоб купити улюблених тістечок, і вже майже вирішила взяти сьогодні не звичний чай, а какао, її наче охопило якесь незвичне хвилювання. Оглянувшись, вона помітила, що до неї підходив Влад. Він став поряд з нею.

– Привіт, – привітався хлопець, – як справи?

– Привіт, – тільки і вимовила дівчина.

– Ну що, сьогодні продовжимо? Скільки у вас пар?

– Я ж казала, допомога мені не потрібна.

– Ти знову? – засміявся той, – Давай зустрінемось у бібліотеці і…

Він не встиг договорити, Даша його одразу перебила:

– А твоя подруга не проти, що ти так затримуєшся?

Влад ледь помітно звів брови і дивився дівчині прямо в очі. В цей час до них якраз підійшла і привіталась Настя – подруга відходила, щоб обрати столик, за яким вони б пообідали.

– А ти чому так переймаєшся? Чи не ревнуєш? – Влад посміхнувся.

– Та кому ти треба.

Ця фраза прозвучала гучніше і різкіше, ніж Даші хотілось би. Якось так сталось, що в їдальні всі в один момент замовкли, і ці її слова почули, напевно, всі присутні, багато хто навіть розвернувся, щоб подивитись на них, деякі компанії взагалі почали сміятись. Влад перестав посміхатись, опустив очі вниз, розвернувся і пішов геть з їдальні. Біля дверей його привітно зустріла Христина і щось хотіла йому сказати, але він не звернув на неї увагу і вийшов.

– Нащо ти так?

– Не знаю… Само якось вийшло. Та я нічого такого і не сказала. Він такий самовпевнений, я не витримую цих його: «тобі потрібна допомога», «я такий розумний, я все тобі напишу»… Обійдусь якось.

– Це він вже образився конкретно.

– Схоже, що так.

Коли вони вже сиділи за столиком і обідали, Даші стало совісно. Та відпивши своє какао, вона, прокрутивши в голові все, що сталось, згадала, що і на цей раз сказала йому, що його допомога  їй не потрібна, а він знову її не послухав. Не зрозуміло, чому вона була винна, якщо він від неї не відчеплюється.

– Ото ти його відшила, – сказав Денис, вони зі Стасом знову підсіли до дівчат.

– І всі так одразу затихли в цей момент, – сміючись додав Стас.

– Я ж казав, якщо треба, я з ним розберусь, – Денис поглянув в Дашину сторону, – підійти поговорити?

– Ем…Ні, дякую, не треба. Я вже сама, здається, розібралась.

– Ну дивись… Дівчата, ви задачі написали? Я тільки першу знайшов…

– Зараз дам, мені сьогодні скинули, там тільки остання дивна якась, – Настя полізла у сумку, – Ти розкажи, як ти вчора в бібліотеку ходив, знайшов, що треба?

– Ой, нащо ти спитала… – розчаровано прошепотів Стас.

– Ні! –Денис аж викрикнув, розгнівано стукнувши по столу і розливши свій чай.

Довго ще одногрупник жалівся їм на свою невдалу вчорашню вилазку у міську бібліотеку. В результаті жвавої дискусії, думки всіх сидівших за столом розділилися – дівчата радили Денису підійти до Зборовського і попросити іншу тему, Стас же наполягав, що гірше ніж це, може бути лиш скопійований реферат з інтернету з єдиним посиланням на Вікіпедію. Зрештою, всі зійшлись на ідеї, що хлопцю треба йти на кафедру, шукати Зборовського і спитати, де саме йому знайти необхідну літературу із списку. Настя вважала, що таким чином Денис в очах викладача буде виглядати більш вигідно – що він не просто взяв десь в когось або купив реферат, а старанно шукає інформацію, щоб самому правильно все написати.