Розділ І. Новенький

Дзиньк!

Даша прокинулась від звуку смс-ки в телефоні:

«Де ти є? Ти що, не прийдеш?»

От халепа! Вона проспала! Тепер має пропуск… Викладач нікому не пробачає прогулів, а в неї і так проблеми з новим предметом. Це ж треба було вчити всю ніч, щоб потім проспати заняття. Який жах…

Тяжко зітхаючи, Даша сіла на ліжку, жбурнувши телефон кудись у постіль. Не дивлячись на сонячну погоду, що привітно заглядала у вікно, кімната виглядала жахливо – всюди були розкидані роздруковки, книжки та зошити з конспектами. Хотілось накритись ковдрою та заховатись від усього світу і це тільки почалось навчання третього курсу…

Дівчина встала з ліжка і почала збиратись до університету, не вистачало ще пропустити інші сьогоднішні заняття і додати собі ще більше проблем. Поснідати вже не встигала, тож зачинила квартиру і поспішила на автобусну зупинку біля свого дому. Даша завжди вважала, що їй дуже пощастило отримати невеличку квартиру в цьому великому місті від сестри її матері, Дашиної хрещеної, але навчальний корпус її університету був так далеко, що дістатись туди вчасно було ще тою проблемою. Особливо, коли любиш поспати.

Сівши в маршрутці біля вікна, Даша ввімкнула музику в навушниках, і примостившись поближче до самого скла, стала роздивлятись швидко зникаючі вулиці міста. По тротуарах бігли або просто швидко йшли люди, що спішили на роботу, чи по якимось іншим своїм справам. Насуплені, сердиті, хтось дивився під ноги, хтось вслід проїжджаючим поряд машинам. Були й усміхнені пішоходи, ті весело крокували, роздивляючись вулиці та дерева довкола, сьорбали каву з паперових стаканчиків, слухали музику в навушниках або розмовляли, якщо йшли разом. Самі вулиці приємно освітлювались теплим вересневим сонцем, що світило, торкаючись старих сірих брутальних будівель, і нових, барвистих з плавними бадьорими лініями. Все це якось чудернацько поєднувалось і тонуло в зелені великих поважних дерев. На деяких з них вже почали жовтіти листочки, в цьому році щось рано. Погляд Даші зупинився на її обличчі, що відбивалось у склі автобусного вікна. Знову ці очі. Сірі. Безбарвні. Вона їх не любила. У всіх людей були очі, що мали кольори, яскравість, якусь глибину. Блакитні, зелені, карі, жовті… Деякі очі змінювали колір в залежності від освітлення. А в неї просто – сірі… В дитинстві вона чомусь вважала, що її дідусь, в якого також були сірі очі, бачив світ не кольоровим, а чорно-білим. Вона довго в це вірила, напевне, для дитячої уяви це було досить переконливо, адже старі фільми, що показували час, в якому і жив дідусь, були теж чорно-білими. Їй здавалось, що світ у час, коли  народились її батьки також був інших кольорів, вицвілим і більш жовтим. Яке ж було її здивування, коли їй повідомили, що вона схожа на дідуся і що в неї точнісінько такі ж чорно-білі очі…

Вийшовши на зупинці з маршрутки, Даша пішла до паркової алеї. Так було швидше дістатись їхнього корпусу, бо маршрутка далі йшла по вулиці і завертала аж в самому її кінці, і тільки тоді прямувала до університету. В парку осінь відчувалась  вже сильніше. Дерева тут теж ще були здебільшого зелені, але жовте листя вже поступово вкривало газони і тротуарну плитку. Якісь декоративні кущі з дрібними лимонно-зеленими листками одразу привертали увагу всіх, хто проходив повз, кущі були такими яскравими, що здавались несправжніми. Даша навіть хотіла зупинитись на мить, щоб їх сфотографувати, коли хтось її покликав і вона обернулась. До неї спішив, розбризкуючи каву, Стас, її одногрупник.

– І ти проспала? Ото буде нам… У нього ще перескладають з минулого року…

Від цих слів у Даші перехопило дихання. Серце забилось так, що якби не шум на вулиці,  вона б неодмінно чула його стукіт. Як же вона ненавиділа ту філософію.

– Ходімо, бо спізнимось ще й на лекцію. А ти на політологію доповідь робив?

– Ні, мені на наступний раз наче… А тобі на сьогодні?..  І куди вони ставлять стільки тих предметів… Якщо прочитати все, що вони задають на кожен день з кожного предмета, то двадцяти чотирьох годин буде мало…

Вони піднялись сходами парадного входу університету. Їх факультету пощастило навчатись в центральному корпусі, тільки деякі предмети викладались в іншому, але теж недалеко звідси. Масивні колони прикрашали стару будівлю. Всередині студентів одразу зустрічав велетенський хол з сірої мармурової підлоги і білих мармурових позолочених арок. Сьогодні тут ще проходила якась конференція, тож студентів було вдвічі більше, ніж зазвичай. Великий хол закінчувався такими ж великими мармуровими сходами. Лекційна зала, що була їм потрібна, знаходилась якраз на другому поверсі, тож вони поспішили туди.

Лекція починалась за декілька хвилин, Даша і Стас всілись поряд із своїми, позаду. Одногрупники одразу почали розповідати їм, як пройшов семінар, а пройшов він геть погано. Їхній групі дуже не пощастило, весь потік бачив викладача Зборовського лише на лекціях, а в них єдиних він вів ще й семінари.

– Ось ви де! Вам що, жити набридло?! –  невідомо звідки позаду них двох з’явилась їх староста Настя, – Де ви були? Зборовський, коли перевірив присутніх, на мене потім так засуджуюче поглянув… Мені треба ті проблеми?

– Я проспала… Сиділа, читала ту дурну філософію до середини ночі і от…

– І я проспав… То що, нам тепер відробляти пропуск треба, чи один дозволяють?

– Нічого він не дозволяє, наївний який. Я спитаю у інших старост, може одразу краще на кафедру йти, цього тижня… Але не сьогодні ж йдіть! Чи можливо наступного семінару він скаже, що робити. Сьогодні він дуже злий…